— Ти, — сказав я, — добре плаваєш; на морі тихо, пливи собі до берега, я тебе не чіпатиму. А коли ти наблизишся до баркаса, я прострелю тобі голову, бо непохитно вирішив повернути собі волю.
Тоді він повернув до берега і, напевне, бувши чудовим плавцем, щасливо добрався до суходолу.
Я міг би втопити хлопчика, а мавра взяти з собою, але покластись на мавра не можна було ні в якому разі. Коли він відплив, я обернувся до хлопчика, якого звали Ксурі, й сказав йому:
— Ксурі, якщо ти будеш держатись мене, я зроблю з тебе значну людину, а коли ти не погладиш свого обличчя на знак вірності мені (тобто не присягнешся бородою Магомета та його батька), то я буду змушений кинути тебе в море.
Хлопчик усміхнувся, дивлячись мені просто в вічі, й відповів так щиро, що я не міг йому не повірити. Він заприсягнувся не зраджувати мене і їхати зі мною хоч на край світу.
Поки мавр, пливучи, не зник з моїх очей, я прямував у відкрите море, часом проти вітру, щоб про нас думали, ніби ми йдемо до Гібралтарської протоки (як, очевидно, подумала б кожна розумна людина). Хто ж бо справді міг припустити, що ми попливемо на південь, до тих варварських берегів, де цілі юрби негрів на своїх човнах оточили б і вбили б нас; де, як тільки ми ступили б на землю, нас пожерли б хижі звірі або ще безжальніші дикі істоти в образі людському?
Але, як тільки почало смеркати, я змінив курс і став керувати на південь, ухиляючись трохи на схід, щоб не дуже віддалятись від берегів. Завдяки досить свіжому вітрові й спокійному морю, ми йшли так добре, що другого дня о третій годині, коли вперше перед нами показалась земля, опинились не менше як за півтораста миль на південь від Салеха, далеко за кордонами володінь марокканського султана й усіх інших тамтешніх володарів, бо ми не бачили жодної людини.
Я набрався такого страху у маврів і так боявся знову потрапити їм до рук, що не хотів ні спинятись, ні приставати до берега, ні кидати якір. Вітер був сприятливий п’ять днів, після чого змінився й подув на південь. За моїми міркуваннями, якщо за нами й гнались, то, не здогнавши до цього часу, мусили відмовитись від погоні. Отже, я зважився підійти до берега й кинув якір у гирлі якоїсь маленької річки. Що це була за річка, де саме вона протікає, в якій країні, в якого племені й під якою широтою — я не знав. Я не бачив і не хотів бачити людей; мені треба було тільки добути прісної води. Ми ввійшли в бухту надвечір і вирішили смерком добутись уплав до берега й оглянути місцевість. Та як тільки стемніло, ми почули з берега такі жахливі звуки, такий шалений рев, гавкання та виття диких звірів, що бідний хлопчик мало не вмер від страху й почав благати мене не сходити на берег, доки не розвидниться.
— Гаразд, Ксурі, — відповів я йому, — але вдень ми, може, побачимо людей, від яких нам доведеться ще гірше, ніж від левів.
— А ми стріляй рушниця, — сказав він, сміючись, — вони тікай.
Такої англійської мови Ксурі навчився, розмовляючи з невільниками-англійцями. Я був радий, що бачу хлопчика веселим, і, щоб підтримати в ньому бадьорість, дав йому склянку вина з хазяйської скриньки. Нарешті, його порада була непогана, і я погодився. Ми кинули наш невеличкий якір і простояли всю ніч тихо. Кажу «тихо» тому, що ми зовсім не спали, бо години через дві-три після того, як ми кинули якір, на березі з’явились величезні тварини (ми не знали, як вони звуться) різних порід. Вони підходили до самої води, кидалися в неї, плескались і бурхались, бажаючи, як видно, відсвіжитись, і при тому так гидко верещали, ревли та вили, як я не чув ніколи.
Ксурі був страшенно переляканий, так само, як і я, але обидва ми ще більше перелякались, коли почули, що одне з цих страховищ пливе до нашого баркаса. Ми не бачили його, але з того, як воно відсапувалось та пирхкало, могли зробити висновок, що це була люта тварина страшенного розміру. Ксурі твердив, що це лев. Можливо, так воно й було, але бідний Ксурі кричав, щоб ми підняли якір і віддалились звідси.