Тепер ми були в країні, де хоч зовні шанували Христа і схиляли перед ним коліна; де хоч несвідомо, але визнавали християнську віру і прикликали та славили ім’я істинного Бога; все це дуже втішило мою душу. Я поділився своїми думками з хоробрим шотландським купцем, про якого я вже розповідав, і, взявши його за руку, сказав:
— Слава Богу, ми знову серед християн. Він, посміхнувшись, відповів:
— Не радійте надто, земляче; ці московити — чудернацькі християни, і, крім самого імені, ви за кілька місяців вашої подорожі зустрінете мало християнського.
— Хай так, — відказав я. — І все ж таки це краще, ніж язичество та обожнювання дияволів.
— Але, — наполягав він, — за винятком росіян — гарнізонних солдатів і жителів міст на нашому шляху — всю країну, понад тисячу миль спереду, заселяють найгірші й найдикіші язичники.
Так воно й було.
Ми йшли тепер найбільшими на всій земній кулі просторами суходолу, коли я правильно уявляю собі її поверхню. Ми були за тисячу двісті миль від моря на схід і щонайменше за дві тисячі від Балтики на захід та майже за три тисячі від англійських і французьких вод. Індійські й перські моря були від нас за п’ять тисяч миль на південь, а Льодовитий океан — за вісімсот миль на північ. Коли вірити декому, на північному сході по той бік полюса немає моря, — тобто суходіл веде аж в Америку, сполучаючися з нею невідомо де. А втім, — я міг би сказати дещо про те, чому я такі думки вважаю за помилкові.
Вступивши в московитські володіння[147], ми, аж поки не дійшли до великих міст, не помітили нічого особливого; хіба що всі річки там течуть на схід. Так було позначено й на картах у деяких членів нашого каравану. Вони вливаються у велику ріку Амур, що впадає в Східне море чи то Китайський океан[148]. Я не вірю оповіданням про те, що її гирло заросло очеретом на три фути завглибшки й на 20—30 футів заввишки. Але цю ріку не використовують для навігації, бо торгівлі по ній немає, і татари, яким вона належить, промишляють лише худобою; отож я й не чув, щоб хто-небудь зацікавився цим питанням і на човнах спустився до її устя або піднявся нею проти води на кораблях. Відомо лише, що ця річка тече прямо на схід, на 60° широти, забирає воду багатьох річок і впадає в якийсь океан; значить, там є море.
3а кілька миль на північ від цієї ріки є теж великі ріки, що течуть прямо на північ так само, як Амур тече на схід. Усі вони впадають у велику ріку Тартарус[149], названу так ім’ям найбільш північного народу — монгольських татар, що, за словами китайців, є перші татари на світі, а за твердженням наших географів, є ті самі Гог і Магог, про яких згадує Біблія[150].
Ці ріки, як і всі інші, про які я ще згадаю, течуть на північ і доводять, що Льодовитий океан межує тут із суходолом. Отже, немає ніяких підстав гадати, що земля в цих місцях тягнеться аж до з’єднання з Америкою і що Північне й Східне море не зливаються[151]. Більше я про це не буду говорити. Така була тоді в мене думка, тому я й занотовую її тут. Ми посувались легкими, невеличкими переходами від річки Аргунь[152] і були дуже вдячні московському цареві, що він усюди, де тільки можливо, побудував тут селища. В цих селищах перебувають гарнізони солдатів; вони нагадують ті римські сторожові застави в найдальших кутках імперії, що були, як я читав, і в Британії, щоб захищати торгівлю та давати притулок подорожнім. Скрізь, куди ми прибували, губернатори й солдати гарнізону були росіяни й християни; а тубільці були язичники, приносили жертви своїм ідолам, поклонялись сонцю, місяцеві, зорям і всім небесним силам. До того ж це були найбільші дикуни й варвари, яких нам будь-коли доводилось бачити; вони тільки не їли людського м’яса, як наші американські дикуни.
Потвердження цього ми мали в місцевості між Аргунню, де ми вступили в російські володіння, та російсько-татарським містом Нерчинськом[153]. Ця подорож безкраєю пустинею та лісами тривала двадцять днів. Поблизу Нерчинська в одному селищі я захотів ознайомитися з побутом дикунів. Це був найгрубіший і найогидніший побут. Здається, того дня у них були великі жертвоприношення. На старому пні поставили дерев’яного ідола, гидкого, як сам диявол, наскільки можна його уявити. Голова в нього була така, якої не побачиш у жодної тварини на землі; вуха нагадували козлині роги й були величезні; очі — як п’ятишилінгова монета, а ніс — ніби кривий баранячий ріг; рот широкий, чотирикутний, як у лева, з страшними карлючкуватими зубами, як дзьоб у папуги. Він був одягнений в найбрудніше, яке тільки можна собі уявити, лахміття. Верхнім одягом була в нього вивернута овеча шкура, на голові була велика татарська шапка з двома випнутими крізь неї рогами. Він мав футів вісім заввишки, але був без ніг і без ніякої пропорції в частинах.
147
В цій частині оповідання російські назви сибірських міст і річок передані в оригіналі почасти в дуже покрученому вигляді і не скрізь надаються до ототожнення.
148
150
151
153