Цей хлопець був сам татарин і говорив їхньою мовою. Він так спритно розіграв цю комедію, що вони відразу ж повірили йому і негайно поскакали до Шилки, куди було не менше п’яти днів путі на південь. Через три години ми їх уже не бачили, більше ніколи про них не чули і не знаємо, були вони в тій Шилці чи ні.
Після цього ми мирно подорожували до міста Яравени, де був російський гарнізон. Там ми відпочили п’ять днів, бо караван був стомлений останнім переходом та безсонною ніччю.
Від Яравени ми двадцять три дні йшли страшною пустинею[158]. В дорогу ми запаслись кількома наметами, щоб вигідніше було ночувати, а наш старшина купив шістнадцять возів чи фургонів для води та провізії. Вночі ними загорожували наш невеличкий табір, і коли б з’явилась якась татарська ватага, вона не вчинила б нам шкоди.
Відбувши таку подорож, ми, звичайно, потребували відпочинку. В цій пустині ми не бачили ні оселі, ні дерева, ні навіть кущика. Багато зустрічали ми мисливців, що полювали на соболів. Всі вони були татари з Монгольської Татарії[159], до якої належала й ця країна. Вони часто нападали на невеличкі каравани, хоч ми ніколи не зустрічали їх великими ватагами. Мені дуже хотілось побачити хутра соболів, на яких вони полювали, але мені ні разу не довелось розмовляти з ким-небудь із них: вони не зважувались підійти до нас, а ми боялись відбитись від своїх.
Пройшовши цю пустиню, ми вступили в досить залюднену місцевість; ми там зустріли побудовані московським царем міста й застави, де стояли гарнізони для охорони караванів та захисту населення від татар, бо інакше від них нікому не було б спокою. Його царська величність видав суворий указ охороняти каравани й купців і наказав при першій чутці про татарську ватагу виряджати негайно загони солдатів супроводити каравани від станції до станції.
Удинський губернатор[160], з яким шотландський купець був знайомий і якого я відвідав разом з ним, запропонував дати нам п’ятдесят чоловік охорони до найближчої станції, якщо ми передбачаємо яку-небудь небезпеку.
Я думав раніше, що, наближаючись до Європи, ми натрапимо на залюдненішу місцевість і цивілізованіше населення; але я помилився. Ми мали перейти ще землі тунгусів[161], де спостерегли такі ж самі та навіть більші ознаки варварства і те ж саме ідолопоклонство. А втім, їх завоювали й цілком підкорили московити, тому вони не були такі страшні, хоч своїм грубим поводженням, язичеством та многобожжям переважали всі народи світу. Вони вдягаються в звірячі шкури; їх житла теж зроблені із звірячих шкур. Відрізнити чоловіка від жінки не можна, бо в усіх однаково коряві обличчя, однаковий одяг. Взимку, коли землю вкривав сніг, вони живуть під землею, в печерах, з’єднаних між собою підземними ходами.
Коли в татар Чам-Чі-Тонга був ідолом для всього села чи краю, то в тунгусів ідоли були під кожним наметом, у кожній печері. До того ж вони поклоняються зорям, сонцю, воді, снігові і взагалі всьому, що перевищує їх розуміння, а розуміють вони дуже мало і тому шанують майже всі сили природи та кожну незвичну для них річ.
Далі я не розповідатиму ні про країну, ні про людей, коли це не буде безпосередньо стосуватись мого оповідання. Мені не трапилось ніяких особливих пригод у цій місцевості, що лежить за чотириста миль від згаданої вище останньої пустині. Половина країни теж являла собою пустиню, що забрала в нас дванадцять днів надзвичайно важкої дороги, бо ми не бачили там жодного житла, дерева чи куща. Нам знову довелось везти з собою всю провізію, воду й хліб. Вийшовши з цієї пустині, ми через два дні добрались до Єнісейська — московського міста чи станції на березі великої річки Єнісею. Нам казали, що ця річка відділяє Європу від Азії[162]; проте наші географи, як я чув, не погоджуються в цьому. Це справді східна межа давнього Сибіру, що дорівнює розміром усій Германській імперії, хоч тепер це лише провінція просторої Російської імперії.
Тут ідолопоклонство й темнота панували скрізь, крім московських гарнізонів. Уся країна між річками Об’ю та Єнісеєм — язичеська, а населення — такі ж самі варвари, як і найдальші татари або перше-ліпше плем’я в Азії чи в Америці. Я зазначив це московитським губернаторам, з якими мав нагоду розмовляти, і зауважив, що ці дикуни не стали культурнішими й ближчими до християнства, відколи вони опинились під владою Москви. Вони погодилися з цим, але казали, що це їх не обходить і що коли цар побажає навернути до християнства своїх сибірських, тунгуських та татарських підданців, він муситиме доручити цю справу попам, а не солдатам. До цього вони, несподівано для мене, цілком одверто додавали, що їх монарх не так потребує навертати людей до християнства, як до російського підданства.
158
159
160
162