Від цієї ріки до великої ріки Обі ми йшли дикою, необробленою місцевістю. Я б не сказав, що там земля непридатна; там тільки надто мало населення і зовсім немає гарного врядування, бо країна сама по собі надзвичайно приємна й родюча. Усе населення — язичеської віри, крім засланих із Росії, бо сюди, на обидва береги Обі, висилають російських злочинців, не покараних смертю, і втекти звідси для них майже неможливо.
Про свої власні справи аж до приїзду до Тобольська[163], столиці Сибіру, я не можу розказати нічого особливого; а в Тобольську мені довелось перебути якийсь час, і ось чому.
Ми подорожували вже майже сім місяців. Починалась зима; ми з компаньйоном почали радитись, обговорюючи свої дальші плани. Ми їхали в Англію, а не в Москву, і нам треба було вирішити, як найшвидше добратись туди. Дехто радив нам їхати саньми та оленями, щоб проїхати по снігу взимку. Нам такого наговорили про цю подорож, що коли б розповісти про неї докладно, вона здалася б неймовірною; казали, ніби росіяни більше подорожують взимку, ніж улітку, бо саньми можна їхати і вдень, і вночі; сніг, зледенівши, вкриває всю природу — з горами, долинами, річками, озерами, так що все стає рівним і твердим, як камінь, і вони плавно їдуть по снігу, зовсім не зважаючи на те, що під снігом.
Та мені не довелось зробити такої зимової подорожі. Я їхав в Англію, а не в Москву, і мав на вибір два маршрути: або їхати далі з караваном до Ярославля, а звідти, прямуючи на захід, добратись до Нарви та Фінської затоки, і тоді сухопуттям чи морем їхати в Данциг[164], де можна було вигідно продати мій китайський товар; або ж покинути караван в одному містечку на річці Двіні, звідти шість днів пливти за водою до Архангельська, а там, напевне, трапилося б судно в Англію, Голландію або Гамбург.
Але їхати взимку будь-яким із цих двох шляхів було необачно. Поки ми встигли б добратись до Данцига, Балтійське море вже вкрилося б льодом. А їхати сухопуттям в цих країнах було б іще небезпечніше, ніж у Монгольській Татарії. Так само нерозсудливо було б вирушати й до Архангельська, де в жовтні не буває жодного корабля; навіть купці, що живуть там улітку, виїжджають узимку, коли відходять останні кораблі, на південь у Москву; отже, я лише терпів би від холоду та нестачі провізії, якби залишився на цілу зиму в тому спустілому місті. Мені здавалось найкращим відпустити караван і перезимувати в Сибіру, в Тобольську, що лежить на 60° північної широти. Тут я міг би бути певним, що протягом усієї холодної зими я матиму, по-перше, досить провізії, якої тільки можна там дістати; по-друге, тепле приміщення й паливо; нарешті, порядне товариство. Та про це я докладно розповім трохи далі.
Тепер я був у зовсім іншому кліматі, ніж на моєму улюбленому острові, де я ніколи не терпів від холоду, — хіба що тоді, як хворів на пропасницю. Навпаки, там мені важко було ходити вдягненим, і я ніколи не розкладав вогнища, щоб зготувати страву, інакше, як на вільному повітрі. Тепер я замовив собі три добрі куртки й до них довге та широке вбрання з міцними застібками. Все це було підбите хутром, щоб було тепліше.
Залишалося ще знайти теплий будинок. Признатися, я дуже не люблю наших англійських відкритих камінів, що стоять по всіх кімнатах, зовсім не держачи тепла, і, коли вогонь у них гасне, лишають у кімнаті такий самий холод, що й надворі. Знайшовши помешкання з шести кімнат, я звелів поставити посередині величезну грубку, мов горно; димар від неї виходив з одного боку, а з другого були дверці для палива. Всі шість кімнат рівномірно опалювались, і вогню не було видно, так само як у наших англійських банях.
З цією системою опалення у нас завжди була рівна температура в усіх кімнатах; тепло зберігалось, хоч надворі й був мороз; у кімнатах завжди було тепло, вогню ми не бачили і від диму не терпіли.
Найдивніше з усього те, що я зустрів там добре товариство. Адже країна ця дика, як і найдальша північ Європи, і лежить близько від Льодовитого океану, лише за кілька градусів від Нової Землі.
Але сюди засилали політичних злочинців із Росії, тому в цьому місті було багато вельмож, князів, полковників, — одне слово, дворян усіх рангів: із поміщиків, із військових, із двірських. Тут проживав відомий князь Головкін[165] із сином, старий генерал Робостийський і ще чимало поважних осіб та кілька дам.
Мій купець-шотландець, з яким я тут розлучився, познайомив мене де з ким із засланців. Протягом довгої зими, яку мені довелось перебути тут, вони розважали мене своїми приємними відвідинами. Одного разу, розмовляючи з якимсь князем, колишнім міністром, що позбувся царської ласки, я розповів йому свою незвичайну історію. Спочатку він казав мені про велич, розкіш, просторі володіння та самодержавство російських імператорів. Я перебив йому мову, відказавши, що я ще могутніший і абсолютніший монарх, ніж московський цар, хоч мої володіння не такі великі, та й підданців у мене не так багато. Російський вельможа трохи здивувався і, втупивши в мене очі, запитав, як треба розуміти мої слова.
165