— Коли б вас звільнили від кари, чи не скористувалися б ви цим, щоб покинути заслання?
— Чекайте, — сказав він, — ваше запитання складне, треба його виточнити, дати йому правильне визначення, щоб правдиво відповісти на нього. Сказати вам від щирого серця, я не знаю нічого в світі, що примусило б мене залишити місце мого заслання й вернутись на батьківщину, крім двох речей: по-перше — мої родичі, а по-друге — тепліший клімат. Але запевняю вас, що вернутись до розкоші, до двору, до пошани, до всієї метушні, якої не збудешся на посаді міністра, до всього безумства двірського життя, — запевняю вас, що коли б мій володар цієї ж хвилини оповістив, що вертає мені все те, чого він раніше позбавив мене, — я, наскільки я знаю себе, не залишив би цього дикого краю, цих пустинь та замерзлих озер ради палацу в Москві.
— Проте, мілорде, — провадив я, — ви позбавлені не лише розваг свого двірського життя, влади, могутності й багатства, але й найзвичайніших життєвих вигод. Напевне, ваші маєтки конфісковані, ваше майно сплюндроване, і коштів, які ви маєте тут, не вистачає на звичайні життєві потреби.
— Так, — відповів він, — ви говорите це тому, що й досі вважаєте мене за лорда чи князя. Я таки справді — князь; але тепер ви мусите бачити в мені лише людину, що нічим не різниться від усіх інших людей. Тому я не боюсь нестатків, аби тільки не захворіти і не стати інвалідом. Та покиньмо сперечатись. У цьому місті нас п’ять високопоставлених людей. Ми живемо в цілковитій самотності, як і личить засланцям. Нам пощастило врятувати дещо після загибелі наших багатств, і ми не примушені діставати собі їжу полюванням; але й бідні солдати, що не мають такої підмоги, живуть не гірше за нас. Вони ходять у ліси, полюють на лисиць та соболів і, попрацювавши один місяць, мають чим годуватись цілий рік. Прожиток тут недорогий, діставати все потрібне для нас не важко, — оце відповідь на ваше запитання.
Мені не вистачає місця докладно переказати всі мої розмови з цією справді видатною людиною. В них виявилось глибоке розуміння речей, підтримане релігією та мудрістю; зневага до світу в цього вельможі справді була така, як він це висловлював. Таким залишився він до кінця свого життя, і це цілком ствердила пригода, про яку я зараз розповім.
Я прожив тут уже вісім місяців. Зима була темна й люта. Холоднеча стояла така, що я не міг висунутися з дому інакше, як закутаний в хутра та з хутряною маскою на обличчі або, краще сказати, в капюшоні з дірками для рота та очей. Протягом трьох місяців ми мали тьмяне світло лише п’ять-шість годин на добу; повної темряви не було через ясну погоду та сніг. Наших коней ми держали в підземеллі, де вони, правду сказати, голодували. Щодо наших слуг, — бо ми договорили тут людей ходити за кіньми та служити нам, — то нам іноді доводилось відігрівати їм пальці на руках та ногах і всіляко дбати, щоб вони їх не повідморожували.
Щоправда, в кімнатах у нас було тепло. Будинок був міцний, з дуже товстими стінами, вікна — невеликі, з подвійними рамами. Харчувались ми в’яленим оленячим м’ясом; гарного хліба, тобто сухарів, було вдосталь, так само й різної сушеної риби. Траплялась іноді й баранина, буйволятина й непогана яловичина. Весь провіант на зиму заготовлюють тут іще влітку і добре прокопчують. Замість горілки ми пили воду, змішану із спиртом, а на свята — мед, замість вина. Мед був чудовий. Мисливці, що полювали в усяку погоду, привозили нам свіжу свинину, а іноді й ведмежі лопатки, але вони здались нам несмачними. Ми мали також великий запас чаю, яким частували наших друзів. Коротко кажучи, коли взяти до уваги наші обставини, ми жили спокійно і в достатку.
Прийшов березень, і дні значно подовшали. Погода теж покращала. Дехто з мандрівників почав запасатись саньми, щоб їхати по снігу, і збирався до від’їзду. Але я вирішив їхати в Архангельськ, а не в Москву та Балтику. Я ще не починав збиратись, бо добре знав, що кораблі з півдня не вийдуть у ті краї раніше, ніж у травні, а то й у червні, і що коли я доберусь до Архангельська на початку серпня, то жоден корабель до того часу не вирушить у поворотну путь. Ось чому я не поспішав, як інші, хоч і бачив, що багато людей уже виїздить. Можу навіть сказати, що всі подорожні виїхали раніше від мене. Я довідався, що вони щороку їздять торгувати в Москву, везуть туди хутра, а звідти привозять у свої крамниці все потрібне для життя. Дехто з такою метою виїхав в Архангельськ. Туди доводилось їхати 800 миль, тому всі вони вирушили переді мною.
Отже, наприкінці травня я почав складатись. Під час цієї роботи мені спало на думку, що всі ці люди, заслані в Сибір з наказу московського царя, вільні тут пересуватись, як хочуть. Чому ж не тікають вони до якогось іншого місця на земній кулі? Я почав розпитувати, що заважає їм зробити таку спробу.