Але мій подив зник, коли я поставив це питання в розмові з вищезгаданим князем.
— Візьміть до уваги, сер, — відказав він, — по-перше, те місце, де ми перебуваємо, а по-друге, умови, в яких живе більшість засланців. Нас оточують мури, міцніші від замків чи засувів в’язниці. На півночі — несудноплавний океан, де не пристає жоден корабель чи човен, а коли б він і пристав, ми не знали б, як добратись туди. Обравши іншу дорогу, нам треба було б їхати тисячу миль царськими землями — до того ж або бездоріжжям, або великими шляхами, де стоять міста з гарнізонами і де неможливо пройти непомітно чи спинитись де-небудь. Ось чому всяка спроба втекти була б даремна.
Мені довелось змовчати. Я зрозумів, що вони перебувають у такій самій в’язниці, як і московитська фортеця. Проте мені спало на думку, що я міг би допомогти звільнитись цій чудовій людині, і, незважаючи на небезпеку для себе, взяти її з собою. Ввечері, скориставшись нагодою, я розповів йому про свої міркування. Я зауважив, що мені дуже легко вивезти його, бо тут його не доглядають; до того ж я їду не в Москву, а в Архангельськ, та ще й з караваном, і тому не мушу спинятися в тих містах, де є гарнізони, а можу отаборитись на ніч де завгодно. Ми добралися б до Архангельська без ніяких перешкод, а там я негайно влаштував би його на англійський чи голландський корабель, і ми подалися б в Англію. Щодо харчування й витрат, то я брав їх на себе, поки він не знайде способу влаштуватись краще.
Він слухав мене дуже уважно і не зводив з мене очей. Я побачив з його обличчя, що мої слова дуже зворушили його: він то червонів, то бліднув; очі його налились кров’ю, серце билось. Коли я замовчав, чекаючи його відповіді, він не міг спершу вимовити ні слова. Нарешті, помовчавши, він обняв мене й промовив:
— Які ми нещасні, непідвладні собі істоти! Навіть наші друзі й найвищий доказ їх приязні є для нас лише спокусою. Любий друже, — додав він, — у ваших словах стільки щирості й ласки, ви так некорисливо дбаєте про мій добробут, що треба було б не знати цього світу, щоб не дивуватись вашій доброзичливості і не розуміти, який обов’язок відносно вас це покладає на мене. А втім, чи повірили ви мені, коли я казав про свою зневагу до всього земного? Чи повірили ви мені, коли я відкрив вам усю свою душу, говорячи, що здобув щастя, найвище за все, що може мені дати чи утворити світ? Чи повірили ви, коли я сказав, що не вернувся б, навіть якби мене покликали знову бути тим, чим я був раніш при дворі, і вернули цареву ласку? Чи вірили ви тоді, мій друже, що я чесна людина, чи, може, гадали, що я похваляюсь?
Тут він спинився, ніби чекаючи моєї відповіді, але незабаром я зрозумів, що він замовк від зворушення. Його велике серце змагалося з собою, і він не міг говорити далі. Я пробував деякими аргументами умовити його здобути волю, вказуючи, що в цьому він мусить убачати двері визволення, які небо відчиняє перед ним. Я казав, що його кличе саме Провидіння, яке дбає про нас і керує всіма подіями, які ведуть до нашого й загального добра.
Тим часом він опанував себе.
— Чи можете ви бути певні, сер, — сказав він розчулено, — що це справді заклик неба, а не спокуса від когось іншого, хто принадними рисами малює щасливу картину мого визволення і водночас потай готує мені загибель? Тут мене ніщо не спокусить вернутись до своєї колишньої мізерної величі, а там в мені можуть віджити всі зародки гордості, честолюбства, скупості й похоті, які, я знаю, збереглися ще в моїй істоті. Чи не вкоріняться всі ці пристрасті і не опанують мене знову? І ось щасливий невільник, якого ви тепер бачите володарем своєї душі, стане, позбавившись в’язниці, жалюгідним рабом своїх власних пристрастей. Дорогий сер, залиште мене в цьому блаженному вигнанні, що віддаляє мене від розпусного життя. Так буде безпечніше, ніж набути примарної свободи ціною поневолення розуму та коштом майбутнього блаженства. Його я сподіваюсь, живучи тут, а там, я боюся, що втрачу й цю останню надію. Адже я лише людина, звичайна людина з усіма її пристрастями й пориваннями, які легко можуть заволодіти мною й повалити мене, як і кожну іншу людину. Не будьте ж одночасно і моїм другом, і спокусником.
Коли раніше я тільки дивувався, то тепер зовсім занімів і мовчки дивився на нього. Ця незвичайна людина справді захопила мене. В його душі, очевидно, відбувалась велика боротьба, бо, незважаючи на великий холод, він весь спітнів, і я почував, що йому конче потрібно заспокоїтись. Отже, я сказав йому, що залишаю справу на його волю, що ми ще побачимось і поговоримо, а сам пішов додому.