Ми поцілили так влучно — може, Провидіння так скерувало наші постріли — що вбили чотирнадцять чоловік, кількох поранили і вбили кількох коней, бо кожен із нас зарядив свою рушницю двома чи трьома кулями.
Вони страшенно перелякались і зараз же відступили досить далеко. Тим часом ми знову зарядили рушниці і, впевнившись, що вони не наближаються, рушили вперед та забрали четверо чи п’ятеро коней, чиї власники були вбиті. Підійшовши до трупів, ми побачили, що це татари; ми не знали тільки, з якого вони племені і як вони наважились зайти так надзвичайно далеко.
Через годину вони знову намірились атакувати нас і об’їхати навколо гайка, шукаючи, з якого боку легше продертись до нас. Але помітивши, що ми завжди готові належно зустріти їх, вони знову відступили, а ми вирішили не рушати всю ніч з місця.
Звичайно, спали ми мало, а весь час укріпляли свою позицію, будуючи барикади, і пильно вартували, чекаючи світанку. Вранці ми побачили неприємну новину: число ворогів, яких, по-нашому, мала вжахнути наша зустріч, збільшилось до трьохсот чоловік. Вони поставили одинадцять чи дванадцять наметів, немов вирішили обложити нас. Їх невеличкий табір розташувався на відкритому місці за три-чотири милі від нас. Ця новина дуже схвилювала нас і, признатися, я гадав уже, що загину сам і загине все моє майно. А втім, утрата всіх моїх речей не дуже хвилювала мене, більше гнітила думка, що наприкінці моїх подорожей, після стількох переборених труднощів та небезпек, близько берега, сподіваючись невдовзі позбутись усіх турбот, мені доведеться потрапити в руки цих варварів. А компаньйон мій страшенно розлютився. Він заявив, що для нього втрата товару дорівнює загибелі, що він воліє краще бути вбитим, ніж умерти з голоду, і настоював на тому, щоб битись до останньої краплі крові.
Молодий князь, вкрай відважний, теж обстоював це, і тільки старий лоцман гадав, що за даних обставин ми не зможемо дати ворогові належну відсіч. Весь день ми радились, а надвечір побачили, що наших ворогів іще побільшало. Можливо, вони шукали здобичі окремими загонами і, натрапивши на поживу, такий загін посилав гінців до інших за підмогою. Ми не знали, чи не побільшає їх знову до ранку. Тоді я почав розпитувати людей, що їхали з нами з Тобольська, чи немає іншого шляху, щоб уночі обійти татар та добратись до якого-небудь міста, де нам дали б охорону для дальшої подорожі крізь пустиню.
Сибіряк, слуга молодого князя, сказав нам, що, коли ми вирішили не битися з татарами, то він виведе нас уночі на шлях, який веде на північ до річки Петрач[170] і яким ми спокійно відійдемо, а татарам нічого не дістанеться. Йому здавалось тільки, що його пан проти відступу й хоче битися з татарами. Я відповів йому, що він помиляється, бо його пан досить розумна людина і не буде битися ради самої бійки. Я сказав, що знаю його відвагу, яку він уже виявив, але знаю також, що він не захоче битися з шістнадцятьма-сімнадцятьма чоловіками проти п’ятисот, коли цього можна уникнути. А коли він визнає за можливе виступити вночі, то нам треба спробувати. Сибіряк відповів, що коли пан звелить йому, він готовий зробити це, хоч би й мусив важити життям. Ми переконали князя дати своєму слузі відповідний наказ і негайно ж почати готуватись до здійснення цього плану.
Насамперед, як тільки смеркло, ми розклали багаття й цілу ніч підтримували вогонь, щоб татари подумали, ніби ми ще всі тут. А коли зовсім стемніло й заблищали зорі, — раніше наш провідник не хотів вирушати, — наші верблюди та коні були вже нав’ючені, і ми пішли слідом за нашим новим ватажком, що, як я незабаром помітив, орієнтувався за Північною зіркою, бо ця місцевість була зовсім рівна.
Так ми йшли дві години швидким ходом. Спочатку було дуже темно, а коли зійшов місяць, то посвітлішало — навіть більше, ніж ми того бажали. До шостої години ранку ми пройшли вже сорок миль, хоч, правда, майже замучили наших коней. Тут ми знайшли російське село Кармазинське, де відпочили й цілий день не чули нічого про калмицьких татар. О десятій вечора ми знову вирушили і не спинялись до восьмої ранку, хоч ішли й не так швидко, як минулої ночі. О сьомій годині ми перейшли невеличку річку Кіршу[171] і добрались до гарного великого міста Озоми з численним російським населенням. Тут ми довідались, що кілька калмицьких загонів чи ватаг блукають пустинею, але ми вже позбулись небезпеки й не могли потрапити в їхні руки, що, звичайно, було нам дуже приємно. Тут ми запаслись свіжими кіньми і, потребуючи відпочинку, пробули в цьому селищі п’ять днів. Чесному сибірякові, що довів нас сюди, ми з компаньйоном, у нагороду за його послуги, дали десять червінців.
170
Назва, мабуть, покручена.