На жаль, я скоро побачив, що навіть під усіма парусами не встигну підійти до них, і вони проминуть нас раніше, ніж я спроможусь просигналізувати їм. Проте я розгорнув усі паруси й почав був уже відчаюватись, коли вони, побачивши мене, здається, в підзорну трубу, подумали, що це європейський човен з якогось розбитого корабля, і згорнули частину парусів, щоб дати мені змогу наблизитись. Це підбадьорило мене і, маючи на баркасі прапор нашого колишнього господаря, я почав махати ним на знак нещастя і вистрелив із рушниці. Вони розповіли потім, що бачили тільки дим від пострілу, але самого звуку не чули. На ці сигнали вони здрейфували корабель і ласкаво зачекали мене. Приблизно за три години я причалив до корабля.
Мене спитали, хто я, португальською, іспанською та французькою мовами, але я не розумів жодної з них. Нарешті зі мною заговорив шотландський моряк, що був на кораблі. Я відповів йому, що я англієць і втік із рабства від салеських маврів. Тоді мене запросили на корабель і дуже ласкаво прийняли там з усім моїм добром.
То була невимовна радість, як це зрозуміє кожний, бо я вважав, що визволився з мого злиденного й майже безнадійного становища. Я відразу ж запропонував капітанові все своє добро в нагороду за моє визволення, але він великодушно відмовився, сказавши, що нічого не візьме і що все моє добро буде в цілості до самої Бразилії.
— Я врятував вам життя, — сказав він, — і хотів би тільки, щоб і мені його колись так само врятували; бо так і зі мною завжди може трапитись. Крім того, ми ж завеземо вас у Бразилію, а це не близько від вашої батьківщини; ви загинули б там з голоду, якби я забрав у вас ваше добро. Для чого ж тоді я вас рятував? Ні, ні, — додав він, — я довезу вас, сеньйоре інглес[19] (пане англійцю), до Бразилії безплатно, а цих речей вам стане там на прожиток і на переїзд додому.
Бувши милосердним до мене в своїх обіцянках, він був ще й дуже сумлінним у виконанні їх. Він заборонив матросам торкатись до мого добра, взяв його під свій догляд і дав мені точний опис його, щоб я міг одержати назад усі свої речі, не виключаючи й трьох глечиків.
Щодо мого баркаса, то капітан, дуже вподобавши його, сказав, що хоче купити його для корабля, і запитав, скільки я візьму за нього. Я відповів, що він поводився зо мною так великодушно, що я ні в якому разі не буду призначати ціни за баркас і цілком покладусь на нього. Тоді він сказав, що дасть писане зобов’язання сплатити мені в Бразилії вісімдесят піастрів[20], а коли, по приїзді туди, мені запропонують більше, то й він дасть більше. Крім того, він запропонував мені шістдесят піастрів за Ксурі. Я не хотів брати цих грошей не тому, що боявся віддати Ксурі капітанові, а тому, що мені шкода було продавати волю бідолашного хлопця, що так віддано допомагав мені здобути свою волю. Коли я виклав усі ці міркування капітанові, він визнав їх справедливість, але порадив не відмовлятись від угоди, кажучи, що видасть хлопчикові зобов’язання відпустити його на волю через десять років, якщо той прийме християнську віру. Ксурі сказав, що він сам хоче перейти до нього, і я віддав його капітанові.
Ми доїхали до Бразилії щасливо і після двадцятидводенного плавання увійшли в бухту Тодос-лос-Сантос[21], чи то бухту Всіх Святих. Отже, я ще раз урятувався з найжалюгіднішого становища, в яке будь-коли може потрапити людина. Тепер мені треба було подумати, що робити з собою далі.
Я ніколи не забуду, як великодушно повівся зі мною капітан. Він не захотів нічого взяти з мене за проїзд, дав мені двадцять дукатів[22] за леопардову шкуру й сорок за лев’ячу, що були в мене на баркасі, і наказав вернути мені геть усе, що було мого на кораблі. Він купив у мене все, що я згодився продати, в тому числі скриньку з пляшками, дві з моїх рушниць та частину воску, решту якого я витратив на свічки. Одне слово, за весь свій вантаж я вторгував двісті двадцять піастрів і з цим капіталом зійшов на берег Бразилії.
Невдовзі капітан увів мене в дім такої ж гарної і чесної людини, як і він сам. То був власник, як вони кажуть, «інгеніо», тобто цукрової плантації з цукроварнею. Я прожив у нього досить довго, завдяки чому познайомився з культурою цукрових тростин та виробництвом цукру. Бачивши, як гарно живеться плантаторам і як швидко вони багатіють, я вирішив поклопотатись про дозвіл оселитись тут остаточно й самому зробитись плантатором. Разом з тим я намагався добрати способу одержати з Лондона гроші, які там переховувались для мене. Коли мені пощастило дістати документи про натуралізацію, я на всі свої гроші купив ділянку необробленої землі й почав складати план своєї майбутньої плантації та садиби, погоджуючи його з розміром капіталу, який я мав одержати з Англії.
20
21
22