У мене був сусід, португалець із Лісабона, але англієць за походженням, Уельс на прізвище, що жив у майже однакових зі мною умовах. Я зву його своїм сусідом тому, що наші плантації межували, і ми дуже заприятелювали. Капітал у мене був так само невеликий, як і в нього, і перші два роки ми ледве могли прохарчуватись з наших плантацій. Далі наші ґрунти почали родити, а ми — багатіти; на третій рік ми посадили тютюн і обробили кожен по великій ділянці землі під цукрову тростину на наступний рік. Але нам потрібні були робочі руки, і тільки тепер мені стало ясно, як неправильно я зробив, розлучившися з хлопчиком Ксурі.
Та ба! З моїх заходів ніколи не виходило нічого доброго, отож не диво, що так воно було й цього разу. Я вплутався в підприємство, яке зовсім не відповідало моєму хистові й суперечило тому життю, ради якого я покинув дім свого батька, знехтувавши всіма його порадами. Більше того, я сам прийшов до тієї золотої середини, до того вищого ступеня середнього стану, вибрати який радив мені батько і якого я міг би так само досягти, залишившись на батьківщині й не втомлюючи себе блуканням по світу. Я часто тепер казав собі, що міг би робити це ж саме і в Англії, живучи серед друзів, не забиваючись за п’ять тисяч миль від батьківщини до чужинців та дикунів, у дику країну, куди ніколи не дійде до мене навіть звістка з тих частин земної кулі, де мене хоч трохи знають.
Отак, з гірким жалем, дивився я на своє становище. Мені ні з ким було поговорити, хіба що з моїм сусідом. Усю роботу я робив власними руками й звичайно казав, що живу, наче закинутий на безлюдний острів, де немає нікого, крім мене самого. Ах! Так воно й сталося, і кожна людина, порівнюючи своє теперішнє становище з іншими, ще гіршими становищами, мусить пам’ятати, що небо завжди може зробити зміну й показати нам, які щасливі ми були раніше. Так воно й сталося, кажу, мені справді судилось самотнє існування на безрадісному острові, з яким я так несправедливо порівнював своє тодішнє життя, яке, коли б я не кинув розпочатої справи, привело б мене, напевне, до величезного багатства.
Я до певної міри вже здійснив свої плани щодо плантації, коли мій любий друг — капітан зібрався вертатись назад. Його судно простояло там місяців зо три, поки він чекав нового вантажу й готувався до подорожі. Коли я розказав йому, що в мене в Лондоні залишився невеличкий капітал, він дав мені таку дружню й щиру пораду:
— Сеньйоре інглес, — сказав він, завжди мене так називаючи, — дайте мені формальну довіреність і накажіть тій особі, у якої переховуються ваші гроші, надіслати їх до Лісабона на адресу, яку я вам скажу, в підхожих для того краю товарах. Коли Бог допоможе, я вернусь і приставлю їх вам. Але справи людські підпадають різним змінам та лихам, тому я радив би вам взяти на перший раз тільки сто фунтів стерлінгів, тобто половину вашого капіталу, і ризикнути тільки ними. Коли вони дійдуть щасливо, ви зможете розпорядитись другою половиною так само, а коли вони пропадуть, то матимете, принаймні, другу половину в запасі.
Це була така розумна й щира порада, що я відразу ж визнав її за найкращий курс, якого мені треба було держатись. Отже, я видав португальському капітанові, як він того вимагав, формальну довіреність і приготував лист до вдови англійського капітана, якій здав на схов свої гроші.
Я докладно описав їй усі свої пригоди; рабство, втечу й зустріч на морі з португальським капітаном, що так людяно повівся зі мною, а також своє теперішнє становище. До цього я додав потрібні вказівки щодо закупки товарів для мене; і, коли цей чесний капітан прибув до Лісабона, він з допомогою тамтешніх англійських купців знайшов спосіб переслати одному купцеві в Лондоні не лише розпорядження, а й докладну звістку про мене. Той повідомив удову, і вона не тільки видала мої гроші, а ще й з власної кишені переслала португальському капітанові дуже гарний подарунок за його людяне, співчутливе ставлення до мене.
Лондонський купець, закупивши, за вказівками капітана, на всі мої сто фунтів англійських товарів, переслав їх йому до Лісабона, а той щасливо приставив їх мені в Бразилію. Серед інших речей — вже без моїх вказівок, бо я був іще надто недосвідчений, щоб подумати про це — він привіз мені різноманітне знаряддя та залізні вироби, потрібні для моєї плантації; всі вони дуже мені придались.
Коли цей вантаж прибув, я нестямився з радощів, гадаючи, що моє майбутнє забезпечено. Мій добрий опікун-капітан витратив і ті п’ять фунтів стерлінгів, які подарувала йому моя приятелька, найнявши та привізши мені робітника, який зобов’язався працювати в мене шість років. Він не захотів ніякої нагороди, і я спромігся лише умовити його прийняти трохи тютюну мого виробу.