Але це було ще не все. Весь мій вантаж складався з англійської мануфактури — з полотна, сукна та байки — і взагалі, з речей, які в цих краях особливо цінились і на які завжди був попит; тому я продав усе це з великим баришем. Скажу, що я дістав учетверо більше, ніж коштував весь мій перший вантаж, і набагато випередив мого бідного сусіда щодо поширення плантації. Бо перше, що я зробив, це купив негра-невільника і найняв другого робітника-європейця. Я кажу — другого, маючи на увазі того, якого капітан привіз мені з Лісабона.
Але негаразд ужите багатство часто призводить до великих невдач; так було й зі мною. Другого року я щасливо продовжував працювати на своїй плантації. З моїх власних ґрунтів я зібрав п’ятдесят великих паків тютюну, крім тих, що роздав сусідам в обмін на речі першої потреби. Всі ці п’ятдесят паків, вагою по сто фунтів кожний, лежали в мене готові, дожидаючи повороту кораблів із Лісабона. Підприємство моє ширилось, і в міру того, як я багатів, голова моя сповнялась планами та проектами, нездійсненними при тих засобах, що були в моєму розпорядженні. Такі плани часто спричинялися до банкрутства найбільших багачів. Коли б я лишився в своєму тодішньому становищі, я, мабуть, дочекався б тих радощів життя, про які так переконливо говорив мені мій батько, як про постійних супутників такого самотнього існування та середнього стану в суспільстві. Та доля судила мені інше: як і раніше, я сам був винний в усіх моїх нещастях. І мовби для того, щоб збільшити мою помилку та подвоїти каяття (а для нього я мав у своїй майбутній біді багато дозвілля), всі мої невдачі були виключно наслідком мого непоборного нахилу до подорожей, якому я віддавався з шаленою впертістю, хоч перед моїми очима завжди була найяскравіша картина корисного й щасливого життя. Треба було тільки продовжувати те, що я почав, скориставшись усіма благами, якими так щедро обдаровували мене природа та провидіння, і виконувати свої обов’язки.
Як і тоді, коли я тікав від батьків, я й тепер не був вдоволений. Я відмовився від можливого достатку, а може, й багатства з своєї нової плантації, тільки через те, що мене охопило нерозсудливе й нестримне бажання піднестись вище, ніж припускала природа речей. Таким чином, я знову кинувся в найглибший вир нещасть людських, у який, мабуть, не падала жодна людина і з якого навряд чи можна було вийти живому та здоровому.
Поступово переходжу до подробиць цієї частини мого оповідання. Не дивно, що, проживши в Бразилії майже чотири роки і значно збільшивши вартість своєї плантації, я не тільки навчився місцевої мови, але й познайомився та заприятелював з моїми товаришами-плантаторами, а також із купцями з Сан-Сальвадора, що був нашим портом. Зустрічаючися з ними, я часто розповідав про свої дві подорожі до Гвінеї, про торгівлю з тамтешніми неграми та про те, як легко купити там за дрібничку — намисто, іграшки, ножиці, сокири, скельця тощо — не тільки золотий пісок, гвінейське зерно, слонову кість і т. п., але й багато негрів для роботи в Бразилії.
Вони завжди дуже пильно слухали мої оповідання, особливо коли мова йшла про купівлю негрів. За тих часів торгівля ними була дуже обмежена й потребувала так званого «асіенто», тобто дозволу від іспанського або португальського короля; тому їх привозили рідко, і вони були надзвичайно дорогі.
Трапилось так, що після дуже серйозної розмови на цю тему в товаристві кількох купців та плантаторів із числа моїх знайомих троє з них другого дня вранці завітали до мене й сказали, що, обміркувавши гаразд усе сказане мною напередодні, вони прийшли зробити мені таємну пропозицію. Взявши з мене слово честі, що наша розмова лишиться в секреті, вони сказали, що мають на думці вирядити до Гвінеї корабель за неграми; що вони, як і я, мають плантації й нічого не потребують так, як робочих рук; що торгувати невільниками надто непевна справа, і що вони не зможуть одверто продавати негрів, вернувшись до Бразилії, а тому хочуть зробити тільки один рейс, потай привезти негрів і розподілити їх між собою для своїх плантацій. Одне слово, питання полягало в тому, чи згоджусь я поступити до них на корабель наглядачем, щоб узяти на себе торгову частину справи на берегах Гвінеї. Мені вони запропонували однакову з іншими кількість негрів, причому з мого боку не треба було нічого вкладати в цю справу.
Це була, слід визнати, чудова пропозиція, коли б її зробили людині, що не має власної плантації, яку треба доглядати і яка забрала вже багато капіталу, обіцяючи в майбутньому стати дуже прибутковою. Я саме й мав таку плантацію, і мені треба було тільки попрацювати ще три або чотири роки, виправити з Англії останні сто фунтів стерлінгів і розширити плантацію далі. Отже, думка про таку подорож здалася б кожному великою недоладністю, а для мене, в тих обставинах, вона була просто злочином.