З такою думкою ми змінили курс і почали посуватись далі на північно-західний захід. Ми мали на думці добратись до котрогось із наших англійських островів і дістати там допомогу. Але доля вирішила інакше: коли ми досягли 12°18’ північної широти, на нас налетів другий шторм, який так само навально погнав нас на захід і відніс так далеко від торговельних шляхів, що, якби ми й урятували своє життя від моря, то потрапили б на їжу людожерам, бо вернутись на батьківщину не було надії.
Під ту лиху годину, вранці, коли вітер усе ще лютував, один із наших матросів крикнув: «Земля!», і не встигли ми вибігти з каюти, щоб довідатись, де ми, як наш корабель сів на мілину. Він відразу спинився, і вода ринула на палубу з такою силою, що ми подумали, що зразу всі загинемо, і побігли мерщій до закритих приміщень, шукаючи там захисту від морського шумовиння та бризок.
Важко тому, хто ніколи не був у такому становищі, змалювати або уявити собі, як остовпіли ми в тих обставинах. Ми не знали, де ми; до якої землі нас прибило; острів це чи материк; заселений він чи ні. Хоч буря лютувала трохи менше, ніж раніше, ми не надіялись, що наше судно продержиться навіть кілька хвилин, не розбившись ущент, якщо тільки вітер якимсь дивом не зміниться. Одне слово, ми сиділи, поглядаючи один на одного й кожної хвилини чекаючи смерті. Кожен готувався перейти до іншого світу, бо в цьому світі нам було мало або й зовсім не було чого робити. Втішало нас тільки те, що, всупереч нашим сподіванням, судно ще не розбилось, і що капітан сказав нам, ніби вітер починав стихати.
Хоч нам і здавалось, що вітер стихає, але корабель настільки вгруз у пісок, що не було надії зрушити його з місця. У цьому безпорадному становищі нам лишалось тільки спробувати врятувати своє життя хоч будь-якою ціною. У нас була шлюпка, що висіла над кормою, але під час шторму її розбило об стерно, а потім зірвало й потопило або ж занесло в море. Була на кораблі ще одна шлюпка, та чи можна буде спустити її на воду — важко було сказати. Але на обговорення не було часу: кожної хвилини корабель міг розколотись надвоє; дехто говорив навіть, що він уже дав тріщину.
Тим часом помічник капітана підійшов до шлюпки і, з допомогою решти людей, перекинув її за борт. Всі ми — одинадцятеро чоловік — спустилися в шлюпку, відчалили й вдалися на Боже милосердя та на волю скажених хвиль. Дарма що шторм помітно стихав, — на берег набігали страшенні вали, і море справедливо можна було назвати «диким», як голландці звуть його під час шторму.
Тепер становище наше було зовсім безнадійне. Перед нами морські хвилі підіймались так високо, що здавалось, шлюпка не витримає, і ми неминуче потонемо. Йти під парусом ми не могли, бо у нас його не було, та ми й не мали б з нього ніякої користі. Ми гребли до берега з важким серцем, як люди, що йдуть на страту. Всі ми добре знали, що як тільки шлюпка підійде ближче до берега, прибій розіб’є її на тисячу скалок. Проте ми доручили наші душі Богові і під сприятливим вітром власноручно почали наближати хвилину своєї загибелі, гребучи скільки сили до берега.
Який був перед нами берег — скелястий чи піскуватий, крутий чи спадистий — ми не знали. Єдиною надією на порятунок була для нас можливість потрапити до бухточки, затоки чи гирла, де хвилювання менше і де ми могли б сховатись під берег з затишного боку. Та спереду не було видно нічого схожого на затоку, і чим ближче ми підходили до берега, тим більше земля здавалась нам ще страшнішою, ніж море.
Коли ми відпливли або, вірніше, коли нас, за моїм підрахунком, віднесло від корабля милі на чотири, несподівано величезний вал, з гору завбільшки, набіг з корми на нашу шлюпку, ніби збираючись поховати нас у морській безодні. Набіг він з такою люттю, що відразу перекинув шлюпку і, відокремивши нас від шлюпки та одне від одного, не дав часу й скрикнути: «О Боже!» За мить ми були вже під водою.
Не можна описати збентеження, що охопило мене, коли я пірнув у воду. З мене добрий плавець, а проте я не зміг відразу виринути і мало не задихнувся. Хвиля ж, підхопивши мене, покотилась далеко в напрямі до берега, де вона розбилась і відлинула назад, залишивши мене на землі півмертвим від води, якої я наковтався. Я не розгубився, побачивши себе ближче до землі, ніж сподівався, я схопився на ноги й мерщій кинувся бігти, намагаючись дібратись до суходолу раніше, ніж набіжить і підхопить мене друга хвиля. Та скоро я побачив, що мені від неї не втекти. Хвиля йшла горою і наздоганяла мене, мов розлютований ворог, змагатися з яким я не мав ні сили, ні засобів. Мені лишилось тільки, затримавши подих, виринути на гребінь хвилі й щосили пливти до берега. Найбільше старався я, щоб вона, піднісши мене ближче до берега, не захопила мене знову, вертаючись у море.