Проте ця історія була значно змінена і переосмислена. Дефо переніс місце дії до Антлантичного океану, тому тепер два острови сперечаються за право називатися «справжнім» притулком Робінзона (за наведеними в романі координатами знаходиться Тобаго), й відсунув ії на п’ятдесят років назад, надав своєму героєві більш респектабельної професії негоціанта і значно збільшив термін його перебування у самотності. Але існує й принциповіша відмінність між історіями реального і літературного Робінзонів. Коли Роджерс вперше побачив Селкірка, одягнутого в козлячі шкури, той, за його словами, «виглядав ще дикішим, ніж рогаті першовласники цього хутра», до того ж він майже забув мову. А герой Дефо, що провів на острові 28 років, не тільки не здичавів, він навіть удосконалився.
Не важко помітити, що Дефо постійно тренував у своєму герої навички цивілізованої людини: змушував приймати їжу за столом і навіть у «товаристві» — дарма, що воно складалося лише з його домашніх улюбленців, слідкувати за своїм туалетом, хоч його наряд і був пошитий з ним самим вичинених козячих шкур, чітко артикулювати слова, задля чого вигадав папугу, надав він йому можливість читати й писати, і мірою своїх можливостей, Робінзон залишався англійським джентльменом навіть за тисячі миль від батьківщини. Та найважливішу роль у тому, що Робінзон не деградував, зіграла праця. День за днем, рік за роком проходить перед читачем життя героя на безлюдному острові, сповнене господарськими клопотами й повсякденними справами.
З неослабною увагою ми слідкуємо за всіма виробничими процесами, разом з героєм впадаємо у відчай через невдачі його господарських починань і радіємо успіхам. І ні на хвилину не забуваємо, що тільки так — будуючи житло, доглядаючи кіз, збираючи плоди, розчищаючи землю під посіви, зводячи огорожі і т. д., він може вижити. Праця — необхідна умова його існування на острові. Вона дає йому «хліб насущний», тренує його розум і стає передумовою пробудження морального почуття. Недарма наприкінці першої книги Дефо перетворює острів на своєрідну виправну колонію для піратів, і, як ми бачимо у другій книзі, навіть найгірші (Віль Аткінс) змінюються у кращий бік. В романі є епізод: Робінзон знайшов зелену долину, прекрасну і родючу. Життя у цій долині — ідилія, настільки природа про все подбала сама. У Робінзона з’являється спокуса перенести свою резиденцію у цей райський куточок, але він долає її, бо розум підказує: він може пропустити корабель, який всі двадцять вісім років не втрачає надії побачити. І дійсно, ідилія виявилася оманою, бо неподалік від прекрасної долини часто висаджувалися тубільці-людожери, про існування яких він не підозрював. У критичній літературі цей епізод отримує цікаве потрактування: долина — це спокуса лінощами, бажанням легкого життя; Робінзон виживає тому, що долає її.
Робінзон витрачає багато часу і сил на те, щоб зробити будь-яку річ. І все ж робота в романі аж ніяк не справляє гнітючого враження, хоч ніколи й не зображається в ідилічних тонах. Схоже, що Робінзон не пробайдикував і хвилини протягом десятиліть, проведених на острові, та водночас ми усвідомлюємо, що працює він без внутрішньої напруги, що йому ніколи не доводиться себе силувати, долати нехіть. Можна сказати, що у романі Дефо більше поезії праці, ніж у Гесіода та Вергілія, творців дидактичних поем, тема яких — робота, і, звичайно, значно більше драматизму та інтриги при її зображенні. Початкові й заключні розділи першої книги сповнені пригод, що, як у калейдоскопі, змінюють одна одну: аварія корабля, зустрічі з піратами, з дикими звірами тощо, їх зовнішній динамізм контрастує із видимою статичністю розділів, що складають власне «робінзонаду». Проте ця статичність лише підкреслює внутрішню напругу, що ховається під поверхнею повільного і врівноваженого життя Робінзона на острові.
«Робінзон Крузо» — це і роман подорожей та пригод, і роман виховання, і роман-алегорія, а до того ще белетризований виклад соціофілософських ідей та проблем, які хвилювали епоху. Так, у ньому знайшло наочно-чітке вираження поширене у XVIII ст. уявлення, за яким виробництво має індивідуальний характер та засновується на простих та природних зв’язках з речами. Робінзон на своєму острові проходить етапи суспільно-історичного розвитку людства. Від збирання плодів, мисливства і рибальства він переходить на вищий щабель суспільно-економічного розвитку — до скотарства, він опановує ремесла і піднімається ще вище — до землеробства. З появою П’ятниці на Робінзоновому острові починається епоха рабовласництва, нарешті — колоніалізації. Проте Робінзон не дикун, що простує з темних глибин неуцтва до цивілізації, він — цивілізована людина, вимушена пристосовуватись до дикунських умов існування, силоміць вилучена із суспільства.