Для доби Просвітництва хвилюючими були проблеми індивідуума й суспільства, природного стану й цивілізації, поставлені й вирішені Дефо в такій же простій формі. На відміну від романтиків, які вслід за Ж.-Ж. Руссо ставили природний стан вище за цивілізований, Дефо не схильний ідеалізувати його. Це засвідчує щирий страх Робінзона перед здичавінням. Якби він не врятував стільки речей з корабля, — думає він, — тоді б він загинув — чи жив би як дикун, що, з його точки зору, не набагато краще. І все ж саме на своєму острові, відірваний від суспільства, він часом зазнає справжньої душевної гармонії. «Я жив тихо і самотньо, — пише Робінзон, — як ви легко можете собі уявити. Думки мої дійшли повної рівноваги. Я почував себе щасливим, скорившись волі Провидіння, і ні в чому не знав нестачі. Мені бракувало тільки людського товариства». Своє господарство він веде, виходячи з природних потреб: «Коли б я настріляв більше дичини або посіяв більше хліба, ніж міг з’їсти, мій хліб пропав би, а дичину довелось би викинути, — міркує він. — Дерева, що я зрубав, лежали б на землі і гнили... Одне слово, природа й досвід навчили мене розуміти, що земні блага мають для нас ціну тільки доти, доки вони можуть задовольнити наші потреби». «Все природне розумне, все розумне природне», — стверджували просвітники. Життя Робінзона на острові якнайкраще цей постулат ілюструє.
Не забуває Дефо і про релігійно-моральні проблеми, постійно наголошує набожність героя, хоча досить часто вона заходить у протиріччя з його тверезим практицизмом.
Події у книзі віднесені до другої половини XVII ст. Для Англії, де суспільна свідомість змінювалася досить швидко, півстоліття не така вже дрібниця. Але, створюючи Робінзона, Дефо виходив з притаманної літераторам свого часу впевненості, що людина не залежить від часу. Робінзон виявився скоріше сучасником свого автора, людиною часів бурхливого розвитку комерції, згадуваного «авантурного» періоду в житті англійської буржуазії, що настав після «Славної революції» 1789 р. Жага подорожей і пригод, яку Робінзон розглядає то як свій «першородний гріх», то як хронічну хворобу, є свідченням часу. Нинішньому читачеві, який пройшов школу романтизму з його безкорисливою насолодою красою природи, підкресленим абстрагуванням від матеріального, зневагою до грошей, багато вчинків і думок Робінзона можуть не сподобатись. Насолоджуючись природою острова, він не забуває нагадати, що він його власність, зазначаючи відданість і кмітливість Ксурі, продає його в рабство. «Я надавав цінності лише тому, чим міг скористатися», — декларує Робінзон і відповідно чинить. Та водночас він безмежно привабливий у своїй щирості й безпосередності.
Подієвий і описовий план роману постійно перемежається з роздумами Робінзона, що надають всьому, що з ним відбувається і що він спостерігає у довколишньому світі, певного висвітлення і тлумачення. Ці відступи часто сповнені відвертого моралізаторства, яке засвідчує зв’язок роману з пуританською культурою й літературою. У середовищі, яке зростило Дефо, основним читанням була Біблія та книга Д. Беньяна «Шляхом пілігрима» (1678— 1684). Це алегоричного змісту твір, герой якого Християн тікає з міста Руйнування і виходить на шлях до праведного життя. На цьому шляху він зустрічається зі спокусами, моральними і фізичними випробуваннями, та врешті досягає землі обітованої. Цілком у дусі Беньяна Робінзон називає свій острів «Островом відчаю», та й з самим Християном, як показали дослідники, у Робінзона багато спільного: обидва вони пілігрими, обидва водночас грішники й обранці Божі — недарма Робінзон єдиний врятувався під час аварії корабля. На спорідненість свого роману, який він називає притчею за аналогією з книгою Беньяна, вказував і сам Дефо. Та на відміну від Християна, Робінзон — образ живої людини, і не може бути зведеним до будь-якої алегорії.
Містить роман і прозорі біблійні алюзії, зокрема до притчі про блудного сина. Лиха, що випали на його долю, Робінзон схильний пояснювати непослухом батькові, «гріхом».
Можна помітити, що у першій книзі Дефо частіше згадує тексти Святого Письма, в яких йдеться про тих, хто розгнівив Бога, або на кого Бог наслав випробування, чи кому допоміг у важку хвилину, довівши свою могутність; цитує він також Псалми, покликані ствердити у вірі. Ці тексти відповідають морально-психологічному стану Робінзона у першій книзі. У другій книзі цитується переважно Книга притч біблійного мудреця Соломона, що більше відповідає образу героя у другій книзі, підкреслює його життєвий досвід. Загалом Книга Соломонових притч грає значну роль у задумі роману. Алюзії з неї з’являються на самому його початку у повчаннях Робінзонового батька. Розглядаючи роман у цьому ракурсі, можна сказати, що вся перша книга є реалізацією Соломонових настанов, «щоб пізнати премудрість і карність, ...щоб прийняти напоумлення мудрости, праведности й простоти, щоб мудрости дати простодушним, юнакові — пізнання й розважність» (1:2—4). «...Карання Господнього не відкидай, і карання його не вважай тягарем, — бо кого Господь любить, картає того і кохає, немов батько сина!» (3:11—12). Біблійним притчам і висловлюванням в романі здебільшого повертається їхній буквальний сенс. Робінзон наділений конкретністю і предметністю мислення, абстракції як такі йому чужі. Це засвідчує і своєрідна дедуктивна манера оповіді: окремі деталі складаються у сцену чи ситуацію, з якої Робінзон робить висновки, як правило, етичного характеру. Ця манера значно більшою мірою характерна для першої книги, ніж другої, в якій Дефо тяжіє до описовості.