При всій емоційній сухості й раціональній упорядкованості оповіді, вона встановлює емоційний контакт з читачем. Із самого початку автор, звертаючись до нас устами «бідного нещасного Робінзона», змушує нас співчувати йому і перейматися його лихом. Такі звернення досить часто повторюються і не дають ослабнути цьому зв’язку, викликаючи водночас довіру до оповідача.
Друга частина роману з’явилася разом з четвертим виданням першої частини і розділила її успіх. Готуючи це видання, Дефо переписує останні сторінки першої книги і завершує своєрідним анонсом її продовження. Вона відкривається англійською приказкою: «Що увійшло в кістку, з тіла не вийде», аналогом нашої«Горбатого могила виправить», і зразу вимальовується знайома постать вічного блукальця Робінзона. Теоретично він засвоїв мудрість середнього класу, за якою нерозумно шукати пригод собі на голову, але нічого не може вдіяти зі своєю неспокійною вдачею. Та як би він не скаржився на неї, ми знаємо, що робить він це скоріше за звичкою, що в пригодах і авантюрах — його щастя, що помірковане життя заможного буржуа, яке так вихваляв йому батько, для нього в’язниця, що він не в змозі жити без свіжого вітру морських просторів, безмежжя незнаних земель.
В образі Робінзона критики традиційно підкреслюють, що він завжди і в усьому практичний буржуа, купець, комерсант. Дійсно, це одна зі складових образу, через яку реалізується його соціально-історичний зміст. Герой постійно заклопотаний переліком ним куплених і проданих товарів, підрахунком баришів тощо. Кому, як не купцеві, спало б на думку виводити дебет-кредит позитивних і негативних сторін свого становища на безлюдному острові, укладати угоду з Богом тощо. Проте, на відміну від Дефо — поета від комерції, який волів вести свої справи, не виходячи з кабінету, і якого скоріше жахали, ніж вабили перспективи далеких подорожей, Робінзон найвище поціновує у купецькій справі можливість побачити світ, що переважає зацікавленість у практичних результатах його починань. У ділові поїздки він вирушає насамперед «з невпинної потреби побачити світ». Відчутна й у першій книзі, ця грань образу Робінзона перетворюється на домінуючу у другій. Робінзон демонструє байдужість до комерції як такої, постійно наголошує, що вигоди від неї цікавлять не його самого, а компаньйона, який — справжній купець — «ладен був, як поштовий кінь, бігати туди й сюди, завжди однією дорогою», якби тільки, як він казав, ноги його годували. «А я, — пише далі Робінзон, — хоч і був уже літній, скоріше нагадував шаленого хлопчика, що зовсім не має охоти бачити двічі те саме». З психологічною достовірністю Дефо враховує не тільки вдачу, яка не змінилася, а й вік свого героя, який вносить певні корективи в його світосприйняття. З літами він мав стати мудріший і терпиміший.
Отже, перед нами шістдесятилітній Робінзон, він має родину і солідний капітал, і мав би бути щасливим, але «щоночі я бачив мій острів уві сні й цілими днями мріяв про нього», — зізнається він читачам. І Дефо споряджає його знову в дорогу.
Окресливши на початку книги образ літнього Робінзона, Дефо залишить його незмінним. На відміну від першої книги, де герой еволюціонує, у другій книзі він статичний, він втрачає роль ідейно-композиційного центру твору, усувається на периферію читацької уваги й перетворюється на спостерігача і коментатора ним баченого. Натомість виразніше промальовуються постаті другорядних персонажів, насамперед епізодичних, як, скажімо, тобольського дворянина, і основними стають подієвий та описовий плани роману, які швидко рухаються.