Тоді я тільки наказав йому лежати тихо, взявши найбільшу рушницю, майже калібру мушкета, просунув у нього добрячий заряд пороху, два сіканці[3] й поклав додолу, другу я зарядив двома великими кулями, а в третю (у нас було три рушниці) – п'ять дрібних куль. Я добре намірився з першої рушниці левові в голову і вистрелив, але він лежав, затуляючи лапою носа, й сіканці розтрощили йому кістку біля коліна. Лев спершу із ревом схопився, але через перебиту лапу знову гепнувся, а тоді підвівся на трьох лапах і ревма заревів так, як я ніколи не чув. Трохи здивувавшись тим, що не поцілив йому в голову, я тут-таки вхопив другу рушницю і, хоч лев рушив з берега, знову вистрелив і поцілив у голову; тепер я з приємністю спостерігав, як він упав упав і майже не шумів, борючись зі смертю. Тут Зурі посмілішав й просив дозволу зійти на берег. «Ну, йди вже, погодився я; хлопець стрибнув у воду і, взявши водноруч малу рушницю, поплив, нагрібаючи другою рукою, до берега, поближче до звіра, а тоді притулив дуло левові до вуха і вистрелив, добиваючи звіра.
Полювання гарне, але ж дичина ця неїстівна, і я дуже шкодував, що ми змарнували три заряди пороху на не потрібну нам тварину. Натомість Зурі сказав, що йому дещо треба, повернувся на баркас і попросив тесак. «Нащо, Зурі?» – поцікавився я. «Відрубати голова», – відповів той. Проте Зурі не подужав відрубати голову – лише лапу; оту величезну лапу він і приніс на човен.
А я подумав, що нам знагодиться лев'яча шкура, і вирішив здерти шкуру, якщо вдасться. Отож заходилися ми з Зурі працювати: Зурі краще умів білувати, бо я на цьому зовсім не знався. Ми поралися цілий день, аж нарешті зняли шкуру, розіклали її на даху каюти, сонце за два дні її висушило, і згодом вона мені стала за постілку.
Розділ ІІІ. Потерпілі від розбиття на пустельному острові
Після зупинки ми днів десять-дванадцять пливли на південь, заощаджуючи провіянт, що почав вичерпуватися, і на берег зіходили лише по прісну воду. Я прагнув дsanb до річки Ґамбія або Сенеґал, себто поближче до Зеленого Мису, де сподівався зустріти європейське судно, бо інакше казна, куди прямувати – або шукати острови, або гинути серед негрів. Я знав, що всі судна з Європи до Ґвінеї, Бразилії або Ост-Індії проходили повз Зелений Мис або тамті острови, тобто моя доля наразі залежала від одного – або зустрінеться якесь судно, або смерть.
На свій задум я поклав днів десять, і ось помітив, що земля, яку ми минали, залюднена; у двох-трьох місцях ми бачили на березі людей, які дивилися на нас, а самі всі були геть чорні й голі. Якось я хотів зійти на берег до них, але мій добрий радник Зурі застеріг: «Не йдіть, не йдіть!» Однак я підвів баркас ближче до берега, аби порозмовляти з ними, і побачив, що вони чималий шмат дороги біжать берегом паралельно до човна. Зброї у них в руках я не завважив, лише в одного був якийсь довгий тонкий патикщо його Зурі назвав списом й попередив, що вони кидають його дуже далеко та влучно; тож я тримавсь віддалеки й розмовляв з ними на мигах, показуючи, що нам потрібна їжа, а вони тоді показали, щоб ми зупинились, і нам принесуть їжу. Щойно я опустив вітрило й ліг у дрейф, двоє чоловіків десь побігли й менше, ніж за півгодини, принесли два кусні сушеного м'яса й трохи зерна, яке вони там вирощують, але що воно таке ми до пуття не знали; нам, звичайно, це було потрібно, але казна як оте взяти, бо я не ризикував зійти на берег, а вони опасувалися нас; аж вони придумали прийнятний для обох сторін вихід: поскладали харчі на березі й чекали віддалік, доки ми не віднесли все на човен, а тоді знову підійшли поближче.
Ми на мигах їм подякували, бо не мали ж чим віддячити, але зараз же трапилась добра нагода прислужитися їм; бо ще доки ми дрейфували біля берега, з-за гори вибігли дві велетенські істоти, що одна з них нібито з люттю гнала іншу до моря; годі було второпати, чи то самець переслідував самицю, чи це вони так бавились, чи гризлись, чи звичайне це явище, чи незвичне, – радше останнє, тому що, по-перше, хижаки частіше з’являються поночі, а по-друге, ми зауважили у людей, передусім у жінок, переляк. Усі кинулися тікати, крім чоловіка зі списом чи дрітком; тим часом істоти на негрів не нападали, а шубовснули прямцем у море й почали плавати – так ніби хотіли розважитись; аж одна істота почала підпливати до човна ближче, ніж я спочатку сподівався, але я був напоготові – заздалегідь зарядив рушницю чим змога й наказав Зурі зарядити дві інші. Щойно істота підпливла на відстань пострілу, я вистрелив і влучив у голову; істота занурилась і тут же випірнула – то потопала, то виринала, змагаючися за життя, що насправді й відбувалось; істота попрямувала до берега, але не допливла, загинувши від смертельної рани та відчайдушної боротьби з водою.