Годі описати, як вразив бідолаг гук пострілу й вогонь з рушниці, дехто сторопів від жаху, упав і наче скам’янів, але побачивши, що мертва істота потонула, а я на мигах пропоную підійти ближче до води, вони наважились, наблизились і почали шукати потонулу істоту. Я знайшов істоту за розводами крові на воді, залигав мотузом та перекинув його неграм, які й витягли істоту на берег; виявилось, що це незвичайний плямистий леопард рідкої породи, писаний вродливець; негри у захваті здійняли руки, не в змозі порозуміти, чим же я забив його.
Друга істота, настрахана спалахом і гуком рушниці, допливла до берега і дременула в гори, звідки ці істоти й прибігли, – здаля я її до пуття не розгледів. Незабаром з’ясувалося, що негри хочуть з’їсти м'ясо леопарда, і я подав це як свій подарунок: вони були вельми вдячні, коли я на мигах запропонував забрати його. Вони заходилися ураз білувати леопарда загостреним цурпалком, ще й упоралися вправніше, ніж ми зробили б це ножем. Негри запропонували мені кусень м'яса, проте я відмовився, показуючи на мигах, що це ж їм даровизна, і тільки попросив собі шкуру, яку вони радо віддали, ще й докинули якісь свої харчі. Далі я на мигах попросив води: простяг глек, перевернув його, показуючи, що він порожній і що прошу його наповнити. Негри щось гукнули своїм товаришам, і прийшли дві жінки та принесли чималу лимпачеву посудину[4] й поставили для мене на березі; тоді я послав Зурі на берег з трьома нашими глеками, і він їх виповнив водою. Всі жінки, як і чоловіки, були голі.
Тепер у мене було коріння, якесь зерно та вода, тож я залишив дружніх негрів і протягом одинадцяти днів плив віддалік берега, аж побачив за чотири-п’ять ліґ попереду ріг, а що море було дуже спокійне, я обійшов його кружма на чималій відстані. Обійшовши ріг на відстані двох ліґ, я побачив суходіл, що висувався в море, й вирішив, що це, здогадно, Зелений Мис, а далі – острови, які відтоді почали називатися Острови Зеленого мису. Але до них було далеченько, і я не знав, на яку стати, бо під вітер я не підійду ні до рогу, ні до островів.
Отак у задумі над дилемою я зійшов до каюти й сів, а Зурі залишився стернувати, аж раптом він закричав: «Це хазяїн! Хазяїн! Вітрильник!», – йому, дурняткові, аж у литках застигло, бо він гадав, що це за нами женеться вітрильник нашого колишнього хазяїна, але я розумів, що сюди той не поткнеться. Я вихопився з каюти й відразу побачив вітрильник та рознав, що це португальське судно, яке, мабуть, прямує до Ґвінеї по негрів. Проте, пильніше придивившись до його курсу, я виснував, що судно йде деінде й не збирається наближатись до берега, і тому довелося й мені щозмога повернути у відкрите море, аби спробувати поговорити з португальцями.
Та ба, навіть під усіма вітрилами я не встигав навперейми, бо португальці промайнуть, перш ніж я подам їм знак; попри всі зусилля, я почав зневірятися, і тут, мабуть, у прозорну трубу, вони роздивились, що це європейський човен, і подумали, що він із розбитого судна, – тоді португальці зібрали частину вітрил, аби я їх наздогнав. Я пожвавішав, ухопив прапор колишнього патрона й почав сиґналити ним про біду і вистрелив із рушниці, і вони помітили, – самого пострілу не чули, як вони пояснили згодом, а лише бачили дим. Завдяки моїм сиґналам, вони зласкавились і чекали на мене, і я підплив години за три.
Португальці спитали, хто я, португальською, іспанською та французькою, але я цих мов не знав, аж нарешті до мене звернувся матрос-шотландець, який нагодився на облавку, і у відповідь я переповів йому, що я англієць і втік із Сали з маврського рабства; тоді португальці ласкаво запросили мене перебратися на облавок разом з усим, що в мене було.
Видима річ, я невисловно зрадів порятункові, – бо вважав, що це саме порятунок, – з жахливого й майже безнадійного стану; за цей рятунок я відразу запропонував капітанові усе, що мав, але він шляхетно відхилив пропозицію й пообіцяв, після прибуття до Бразилії, усе чисто мені видати. І пояснив при тому: «Я рятував ваше життя, бо хотів би, щоб і моє життя так рятували, – адже колись і я можу опинитись у такій ситуації. До того ж, якщо я прийму зараз від вас даровизну, то в Бразилії, такій далекій від вашого краю, ви будете примирати голодом, і вийде так, що я відберу у вас життя, котре врятував вам. Отож, пане англійцю, – докинув капітан, – я довезу вас із доброчинних міркувань задарма, а статки свої ви потім використаєте на купівлю харчів та оплату зворотньої дороги додому».