Свою доброчинну пропозицію капітан здійснював з винятковою скрупульозністю: заборонив матросам чіпати мої речі, взяв усе під свій нагляд, дав мені докладний опис майна, щоб згодом усе мені повернути, не забувши й про три глеки.
Натомість капітан завважив, що мій баркас досить гарний, сказав, що охоче придбає його для корабля, і поцікавився про ціну. Я відповів, що за його шляхетність я залишу цю справу на його розсуд, до мене грошей я не правитиму й він може взяти баркас і цілком покладусь на нього. Тоді капітан сказав, що дасть писане зобов'язання сплатити мені в Бразилії вісімдесят песо[5], а якщо там хтось запропонує більше, він доплатить. А ще запропонував мені шістдесят песо за мого хлопця Зурі, які я не схотів узяти не тому, що не бажав віддати Зурі капітанові, а тому, що шкода продавати в неволю бідного хлопчину, що по правді допоміг мені здобути волю. Капітан вислухав мої мотиви й визнав їхню слушність, але водночас запропонував узяти на себе зобов'язання випустити хлопця на волю за десять років, якщо перейде у християнство, а Зурі зі свого боку сказав, що хоче перейти до капітана, то я й пристав на таку пропозицію.
Ми без пригод пливли до Бразилії і через двадцять два ддні увійшли до Бая Тодуз-ус-Сантус, себто до Затоки Всіх Святих. Отак я ще раз урятувався зі страшної біди, і на часі було поміркувати, як давати собі раду далі.
Я завжди пам’ятатиму, наскільки шляхетно поставився до мене капітан: нічого не взяв за проїзд, дав двадцять дукатів за леопардову шкуру й сорок за лев'ячу, що були на баркасі, чисто все моє повернув, що було на кораблі, купив у мене все, що я погодився продати, як от ящик з пляшками, дві рушниці, частину воску, що не пішла на свічки, – назагал я за всяку всячину одержав двісті двадцять песо, з якими капіталом зійшов на берег Бразилії.
Незабаром капітан відрекомендував мене такому ж статечному чоловікові, власникові, як вони кажуть, ingenso, тобто плантації з цукроварнею. Я пожив у нього й побачив, як вирощують тростину й роблять цукор, як гарно живуть плантатори і як ураз вони багатіють, та подумав собі, якби мені видали дозвіл оселитись тут, я б теж став плантатором, аби ще тільки мені переслали якось гроші, які я залишив у Лондоні. Спочатку я вистарався дозвіл на натуралізацію, потім придбав на всі гроші переліґ й заходився планувати насадження й селище згідно з коштами, що я сподівався одержати з Англії.
У такому ж стані був і мій сусіда Веллс, англійського роду португалець з Лісабона. Я кажу сусіда, бо наші плантації лежали поруч, і ми добре ладнали. Наші статки були невеликі, й зо два роки ми рільникували тільки на прожиток. Мало-помалу ми спинались на ноги і якось упорядкували наші ґрунти, а тоді на третій рік посадовили тютюн та приготували нарік лан на тростину. Отепер знадобилася нам допомога, і я пожалкував, що віддав хлопця Зурі.
Однак у мене завше все через десяте-п’яте. Такий вже талан: узяв та втелющився не в свою справу, яка була мені не до душі, та й не для цього я пішов з батькового дому та не послухався його доброї поради. Вже ніби сам доробився середніх достатків, або й більше, до чого й батько напучував; прислухавшись до нього, я й удома того всього домігся та на власній шкурі не досвідчував би того всього по світі; раз у раз я собі повторював, що доскочив би цього і в Англії серед друзів, а не серед чужинців і дикунів у пущі, куди жоден відлун не долинає з тих земних країв, де мене хоч трохи знають.
Отак з гіркотою я позирав на своє становище. Крім сусіди, нема з ким побалакати, усе робити треба власноруч, і я примовляв при цьому, що живу самотою, як вигнанець на відлюдному острові. І це ж треба так… пам’ятаймо повсякчас, що, коли ми порівнюємо нинішнє становище з якимись там злигодами, Небо ще може все поміняти місцями, і тоді досвід підкаже, що щастя – це те, що було колись, а от згадане самотнє життя на відлюдному острові насправді стане моєю долею, а водночас могло цього й не статись, якби я не робив тих неслушних порівнянь і працював на обраному полі та, ймовірно, доскочив би і процвітання, і багатства.
Мої справи з плантацією вже якось пішли в лад, коли оце мій добрий товариш, капітан судна, що врятувало мене в морі, намірився йти у зворотній рейс, – три місяці в нього пішло на приготування й залагодження фрахту, – і я йому прохопився про свої залишені в Лондоні кошти, а він дав мені добру й щиру пораду: «Сеньйоре англійцю (він так завжди до мене звертався), якщо ви дасте мені письмове доручення і розпорядження до вашого лондонського повірника переслати кошти в Лісабон вказаним мною людям, вклавши їх у потрібний тут крам, я з Божою поміччю зворотнім рейсом усе вам доправлю, але оскільки справи людські загрожені всілякими перемінами й небезпеками, краще було б обмежитися сумою в сотню фунтів стерлінґів, тобто половиною ваших статків, як ви кажете, та покластися на долю: як усе піде добре, ви й другу половину так використаєте, а як не поталанить, то хоч ті кошти вам збережуться».
5
Вартість «піратських» грошей із зображенням вісімки становила на той час вісім срібних реалів (прим. пер.).