Я був категорично проти; ми з ним роздивилися мапи узбережжя Америки для мореплавців і виснували, що аж до Карибських островів краї тут безлюдні й нема де одержати допомогу, а тому ухвалили тримати курс на Барбадос, до якого ми сподівалися дістатися днів за п'ятнадцять, якщо триматися подалі від берега, аби нас не затягло течією до Мексиканської бухти або затоки, – тому що без допомоги кораблеві й команді ми до берегів Африки не допливемо.
Отож ми лягли на новий курс вест-норд-вест, щоб дістатися до англійських островів, де нам допоможуть. Та не судилось, бо на широті дванадцять ступнів вісімнадцять мінут знявся ще один шторм, який порвав нас на захід настільки далеко від торговельних шляхів, що, якби море нас і не поглинуло, більше шансів було бути з’їденими людожерами, ніж повернутися додому.
Раптом уранці у розпал бурі один матрос закричав: «Земля!» – і не встигли ми вибігти з каюти, аби довідатись, що у світі коїться, як наш корабель напоровся на мілину і застиг, , а хвиля так навально перекотилась кораблем, що ми гадали, що зараз усі загинемо, і кинулися до захисних облаштунків на помості, аби нас не позмивало гребенем хвилі.
Важко описати чи пояснити тому, хто ніколи не був у такому стані, жах людей у цій ситуації. Ми не знали, де ми, до якого берега нас гнало, острів це чи материк, заселений він чи безлюдний. Хоч борвій був уже не такий навальний, ми чекали, що судно ось-ось розвалиться, – хіба що вітер не зміниться на супротивний. Отож, ми сиділи у прихистку, дивились один на одного та щохвилини чекали на смерть, і всі готувалися перейти в інший світ, бо нам уже не животіти. Єдина втіха всупереч нашим очікуванням: судно досі трималось і капітан сказав, що вітер вщухає.
Хоч вітер нібито вщухав, корабель настільки устряг у пісок, що годі було й сподіватися, що вдасться зсунути його з мілизни, – тобто в цьому жахливому стані нам саме час було подбати про те, як урятувати своє життя. До бурі в нас була шлюпка за кормою, але її побило об стерно, вона відірвалася й або потонула або її віднесло в море, – отож про неї треба забути. Була ще одна шлюпка на облавку, але ж казна як спустити її в цей вир. Але часу на супереки не було: щомиті судно може розвалитись, дехто казав, що воно вже трісло.
Серед цього знегіддя помічник капітана дібрався до шлюпки і з допомогою решти матросів перекинув її через борт; ми всі залізли в неї, відштовхнулися від борту та всі одинадцятеро здалися на ласку Бога та буремних хвиль, бо хоча шторм і злагіднішав, на берег накочувалися височенні хвилі, і море цілком можна було слідом за голландцями назвати den wild zee, тобто дике море.
Тепер і справді було кінці в край: човен не встоїть серед таких хвиль, і ми потонемо. Пливти під вітрилами ми не могли, бо їх не було, а якби й були, то в таку негоду їх не напнете, – це каменем лежало у нас на серці, як у тих, що йдуть на страту, однак ми веслували до берега, розуміючи, що біля берега горова хвиля розтрощить шлюпку. Отак ми щиро поклалися на Бога та вітер, що гнав нас до берега, а ми ще й власноруч пришвидшували наш загин – наполягли й гребли у хід.
Ніхто не знав, що чекає попереду: скелястий, піщаний, урвистий берег чи узбережна мілизна. Єдина тінь обнадії – якщо знайдеться бухта, затока чи гирло річки, куди можна заплисти чи знайти прихисток у березі, чи вийти на річкову гладінь. Та ба, що ближче до берега, то страшнішим ввижалось узбережжя.
Вже як ми відійшли на веслах чи, радше, нас віднесло, за моїм підрахунком, ліґи на півтори, з корми на нас зненацька звалилася бурхлива хвиля, як гора, змушуючи чекати на coup de grâce. І такий лютий був удар, що човен зразу перекинувся, а нас порозкидало навсібіч у воді, і часу не було зойкнути «Боже!», як усі вмент потонули.
У голові мені всі думки перемішалися, коли я потопав, бо хоча плавав я гарно, хвилі не давали звести дух, аж доки не віднесли мене генде до самого узбережжя, і тоді вони раптом видихались і зринули назад, покинувши мене на узбережній мілизні, що тут-таки й висихала, – ледь живого через воду, якої я нахлептався. Мені ще вистачило тями й дихання зорієнтуватися, що прибережжя ближче, ніж я гадав, звестися на рівні ноги й поквапитися на підвищення, доки не повернеться чергова хвиля й не забере мене; незабаром я побачив, що усе-таки уникнути її не вдасться, бо знов здіймалася вража хвиля, як гора, якій несила протистояти: треба було затримати віддих і спробувати тримати голову понад водою, і тоді, якщо пливтиму, я зможу дихати та намагатися дістатися берега, – треба постаратися, щоб хвиля, котра винесе мене на узбережжя, не забрала назад із собою в безодню.