По цьому він почав чуйно переконувати мене не переходити на дитячий розум і не напитувати собі лиха, бо це суперечить і природі, і моєму походженню; на хліб мені загорьовувати не треба, бо батько ж подбав би про мене й навернув би на добру путь, про яку оце мені каже, і як мені не поведеться, то така моя доля, а не його пеня, бо він же остеріг мене від напасті, тобто він посприяв би мені, якби я пристав на його умови й лишився вдома, але до від’їзду ніколи не спонукатиме, тому що пуття з того не буде, і на довершення всього батько казав пригадати приклад старшого брата, якого він щиро уговкував не йти на війну в Нідерландах, та дарма – брат подався у військо й поліг у бою, і через це також батько молитиметься за мене й наполягатиме, що якщо я зважусь на таку дурницю, то Бог мене не благословить, і в мене буде час подумати, чом я не прислухався до його поради, проте допомогти мені буде вже нікому.
Остання частина його напучування виявилася справді пророчою, хоча, гадаю, він про це не здогадувався, – натомість я завважив, як ревні сльози текли йому по обличчю, особливо коли він казав про полеглого брата, а коли він говорив про мій час на покуту й про те, що допомогти вже буде нікому, то настільки зворушився, що увірвав мову й пояснив, що серце йому крається і більше нічого він сказати не може.
На це я щиро розчулився, як і кожний на моєму місці, і поклав собі викинути з думки чужину та загніздитися вдома, як напучував тато. Та ба! Вже за кілька днів усе забулося, і, власне, щоб уникнути батькової налазливої науки, я за кілька тижнів вирішив утекти від нього. А проте зопалу нічого не робив, – дочекався, коли мати буде трохи в ліпшому настрої і сказав їй, що думка мене пориває у світи і вдома я цьому ради не дам, то й краще нехай тато пристане на це й не примушує відмовитися від мрії, адже мені вже вісімнадцять минуло й пізно братися до науки якогось ремесла або йти конторником до повіреного, бо якби я й пішов, то однаково не допрацював би свій термін у хазяїна та утік завчасу, щоб вибратись у далекий плав, – лише вона може переконати тата відпустити мене хоч в одну подорож світами, а тоді, як мені не сподобається, то я повернусь додому й нікуди більш не вирушатиму, і обіцяю тоді припасти до роботи й надолужити згаяний час.
Мати дуже розчулилась і сказала, що з батьком про це розмовляти годі, бо він краще знає, що для мене добре, і ніколи не погодиться на те, що може мені зашкодити, і ще мати здивувалась, як мені таке на думку спливло після бесіди з батьком, який добирав до мене щонайніжніших слів, – тобто, якщо я хочу зруйнувати своє життя, то на це нема ради, але батьки ніколи на таке не пристануть, і вона сама не хоче потурати мені в цьому, щоб я ніколи не посилався на те, що мати була «за», а батько – «проти».
Хоч мати й відмовилась попрохати в батька за мене, вона, як я довідався згодом, усе йому переповіла, і він справді цим перейнявся й сказав їй, зітхаючи: «Удома хлопець міг би бути щасливий, а рушаючи в далекі подорожі, він собі зав’яже світ, і тому я не можу дати на це свою згоду».
З дому я вимкнувся лише за рік, а тим часом затявся братись до якоїсь справи і сварився з батьками, які нехтували моїм бажанням, про котре добре знали. Якось, ще й не гадаючи про втечу, я подався до Галу та здибав там приятеля, який збирався пливти до Лондона на батьковому вітрильнику; він узявся намовляти мене пливти з ним та удався до відомого серед моряків спокушання, кажучи, що платити мені не треба, і тоді я вже з батьками не радився і не сповіщав їх, – мовляв, самі довідаються, як треба, – не прохав ні Божого, ні батькового благословення, не дбаючи ні про обставин, ні про наслідки, я, далебі, у лиху годину 1 вересня 1651 року зійшов на облавок вітрильника, що плив до Лондона. Гадаю, так швидко й так надовго пригода ще не падала на молодого авантурника. Не встиг корабель вийти з Гамбера, як знявся вітер і море заштормило, – я доти у відкрите море не виходив, і мені стало зле і страшно. Аж тепер я замислився над тим, що накоїв, і над тим, як слушно карає мене небо за підступну втечу з батькового дому й нехтування обов'язками. Відразу пригадалися добрі поради батьків, таткові сльози й благання матері, а сумління, – щоправда, ще не так сильно, як згодом, – мучило мене за зневагу до порад і за порушення зобов'язань перед Богом та батьком.