Я до себе всміхнувся на вигляд грошей: «Сміття! – мовив я вголос. – Непотріб! Ви для мене нічого не варті – шкода праці підняти вас із землі; отой ніж цінніший за весь цей гамуз; мені ви не потрібні – лишайтесь там, де лежите, і йдіть на дно, як і всяке безвартісне творіння». Але подумав… і забрав гроші, загорнув їх у кусень матерії та став на думку про новий пліт, однак небо тим часом заволокло хмарою, вітер набрав на силі, й за чверть години то вже був навальний відбережний борвій. Я зрозумів, що шкода й мріяти про пліт під такий відбережний вітер і що треба хутчій забиратися звідти до припливу, бо тоді я й поготів до берега не дістанусь. Тому я спустився у воду й поплив, долаючи смугу між кораблем і берегом; пливти було нелегко через вагу всього того, що я прихопив із собою, і через збурення, бо вітер швидко дужчав і ще до піку припливу заносилось на шторм..
Я встиг добутися до свого наметика, і в безпеці поклався на ліжницю, розіклавши свої скарби поруч. Буря шаліла всю ніч, а вранці я визирнув, і корабля – ані сліду! Трохи дивно, але я втішався думкою про те, що не гаяв часу й доклав усіх зусиль, аби усе корисне доправити на берег, і що, якби часу лишалось більше, однаково на кораблі не залишилось нічого путящого з того, що я подужав би сам перевезти.
Тим-то ні про корабель, ні про рештки майна на ньому я більше не думав, – тільки сподівався, що, може, щось іще викине на берег; так насправді згодом і сталось, але то вже був якийсь дріб’язок.
Наразі я зосередився на тому, як захиститися від імовірних дикунів чи хижаків на острові; багато було думок і з цього приводу, і з приводу майбутнього житла – буде це погребиця чи намет, і вирішив, що – те й те відразу; на цьому варто зупинитися докладніше.
Незабаром я переконався, що нинішнє місце для мого житла не придатне, бо в цій низовині приморські мочари, тобто нездорове довкілля, але найгірше те, що поруч не було прісної води, – через це я й поклав собі шукати здоровішу й зручнішу місцину.
При цьому слід було зважити на таке: по-перше – здоров’я і прісна вода, про що я допіру згадав; по-друге – захищеність від сонця; по-третє – оборонність від хижих істот – людей або звірів, по-четверте – озор моря, бо як Бог пошле на виднокрузі корабель, я не втрачу нагоди на порятунок, що на нього я ще не покинув тоді сподіватись.
Такі вигідну невелику ділянку я знайшов на схилі горба, де той круто здіймався, утворюючи ніби стіну дому, – тут ізгори, ніяке лихо мені не загрожувало. З одного боку скелі була заглибина – ніби вхід чи двері до печери, хоча насправді печери не було.
Отож нап’ясти намет я вирішив на зеленому морогу перед заглибиною. Зелений майданчик перед майбутнім домом виявився завширшки до ста ярдів і приблизно вдвоє більше завдовжки, а на протилежному кінці його пагорб меандрував до прибережної низовини. То був північний північно-західний схил, захищений від сонця, що пробивалося в цьому краї тільки сідаючи трохи південніше точки заходу.
Перш ніж нап’ясти намет, я провів перед заглибиною півколо радіусом ярдів десять від скелі й діаметром двадцять ярдів уздовж скелі.
У півколо я понабивав дворядний частокіл, міцний як пальовий, над яким на п'ять з половиною футів височіли загострені вгорі кілки. Відстань між рядами не перевищувала шість дюймів.
Проміжки між кілками частоколу я позакладав до верху шарами урізків линви, потятої на кораблі, а зсередини підпер частокіл кілками на висоті два з половиною фути на зразок підсішок у паркані, – такі потужну огорожу ні людина, звір не здолає. На все це я витратив чимало часу та праці, бо треба було в лісі нарубати кілки, попереносити їх до ділянки та увігнати в землю.
Потрапити у загорожу можна було лише за допомогою драбинки, яку я перекидав через частокіл і підіймав, опинившись усередині; завдяки такому захисному обгородженню я відчував свою цілковиту безпечність і відтак спав і не хвилювався вночі, чого інакше не було б, хоча згодом виявилось, що у випадку гаданих моїх ворогів така пересторога зайва.