У цю загорожу чи фортецю я насилу попереносив увесь свій скарби, харчі, амуніцію, запаси, про які вище вже розповів; я напнув просторий намет, який – для захисту від дощової січі в певну пору року – я зробив подвійним, тобто менший намет усередині більшого, котрий вкрив ще й непромокальним брезентом, доправленим на берег разом із вітрилами.
Відтепер я спав не на ліжниці з корабля, а в гарній підвісній койці, що колись належала помічникові капітана.
До намету я заніс усі харчі та все, що псувалось від вологи, а коли все позаносив, заклав вхід, який досі був відкритий, і відтепер входив і заходив за допомогою драбинки.
По цьому взявся я прокопувати скелю, а викопану землю й каміння виносив з намету й скидав усередині огорожі шаром у півтора фута; у такий спосіб поза наметом я викопав печеру, яка правила мені за погребище.
На довершення цієї праці я поклав багато зусиль і часу, а тому маю повернутися до того, чим я ще переймався. Саме коли я налаштувався напинати намет і копати печеру, з важкої темної хмари впав ливний дощ, блиснула блискавиця і, як завше, загуркотіло. І вразила мене не не так блискавка, як блискавична думка… про мій порох. У мене серце зомліло на саму думку, що блискавиця одним ударом ладна його знищити, а від нього ж залежала і моя безпека, і добування їжі. Власне безпека хвилювала мене менше, бо як займеться порох я вже не довідаюсь, звідки та біда.
І таке яскраве було це враження, що після бурі я відклав усі роботи, спорудження й укріплення оселі, а заходився виготовлювати мішечки й короби, аби розподілити по них порохові запаси, сподіваючись, що в лиху годину він увесь одразу не займеться і вогонь з однієї порції не перекинеться на іншу. Я поробив це десь за два тижні; тепер порох загальною вагою фунтів двісті сорок було поділено частин на сто. Натомість від пороху в промоклій бочці я небезпеки не сподівався і тому поставив її в новій печері, котру подумки називав кухнею, а решту поховав у заглибинах у скелі, куди не сягала вогкість та ретельно всі ці місця позначив.
Під час перерв я принаймні раз на день виходив з рушницею, аби розважитись і спробувати щось вполювати для їжі, а також подивитись, що взагалі на острові родить. Під час першої ж виправи я надибав на острові кіз, що мене вельми втішило, але от халепа – кози такі лячні, полохкі й прудкі, що годі було наблизитись до них; щоправда мене це не знеохотило, бо, зрештою, можна ж котрусь із них і вполювати, що невдовзі й сталось, – я почав вивчати помалу їхні повади, спостеріг, що коли зі скелі зауважують мене у видолинку, то кидаються щодуху навтьоки, ніби з переляку, а коли вони паслися у видолинку, то мене на скелі не бачили, і з цього я виснував, що оптика їхнього зору влаштована таким чином, що вони зосереджуються на тому, що внизу, а не вгорі, тож відтоді я йшов спочатку на скелю і вже згори міг поцілити напевно.
З першого пострілу до цих істот я поклав козу, яку ссало кізля; мене це дуже вразило – коли коза впала, кізля тулилось до неї, доки я не підійшов і не завдав її собі на плечі, а цапеня так і йшло за мною до самої моєї загорожі; там я поклав козу на землю, взяв кізля на руки й переніс через частокіл, надіючись вигодувати свійську козу, проте воно ще не їло, а тільки ссало, і довелося зарізати його та з'їсти. Цього м'яса мені вистачило надовго, тому що їв я ощадливо і якомога беріг харчі, передусім хліб.
Упоравшись із оселею, я вирішив негайно подбати про те, де і чим розгнічувати вогонь: я трохи далі розповім, як саме я це влаштував, як розширив печеру, які зручності передбачив, – а наразі маю дещо розповісти про себе та про власні роздуми про життя, яких, звичайно, накопичилось чимало.
Я з сумом дивився на своє майбутнє, тому що люта буря викинула мене на острів далеко від запланованого курсу, ще й на відстані кількох сотень ліґ від усталених морських торговельних шляхів, і я мав усі підстави вважати, що це воля Неба, аби я в пустельному краї скінчив своє життя пустельником. Розмірковував я про це й вмивався слізьми, а ще зринав у мені спротив проти того, що Провидіння нищить Божі творіння, занапащує їх, лишає без допомоги, на безраді, у розпуці… і хто ж тоді складатиме подяку за таке життя!
Проте раз по раз щось докірливо змушувало мене облишити такі думки, а оце якось я йшов берегом моря із рушницею, поринувши у роздуми про своє становище, коли добрий розум почав мене напоумлювати: «Авжеж, ти опинився в пустельному краї, але ж, прошу, пригадай, де твої товариші? Одинадцятеро ж сіло до човна? Де ж десятеро? Чому вони не врятувались, а ти вижив? Чому тебе обрано? То кому краще – тобі чи їм?» І тоді я показав на море. В усякому злі треба вбачати щось добре, пам’ятаючи, що буває й гірше.