ЗЛО
ДОБРО
Мене викинуло на жахливий, безлюдний острів, і нема надії на рятунок.
Але я живий, не потонув, як товариші з корабля
Мене відтято від світу й роковано на злигоди.
Але ж мене, на відміну від усієї команди, не віддано на поталу смерті, а Той, Хто дивом врятував мене, зможе й звідси визволити.
Мене приречено на самотність, вигнано з людської спільноти.
Але з голоду я не вмер й не загинув у пущі без засобів до існування.
У мене нема одягу.
Але в цьому жаркому кліматі, я б його й не носив.
У мене нема захисту, ніяк протистояти нападу людини чи звіра.
Але на цьому острові я не бачу небезпечних звірів, як на берегах Африки. А якби корабель там зазнав аварії?
Ніхто зі мною не побалакає й не розрадить.
Але Бог дивом підігнав корабель настільки близько до берега, що я зміг позабирати з нього стільки необхідних речей, що мені вистачить до скону.
Зрештою, оце ж і є свідчення того, що в кожній біді є і погане, і добре, за яке слід дякувати; отож наука цієї напасті, в якій я опинився, така: говорячи про добро і зло, завжди є, чим себе втішити й записати у підсумку до прибутків.
Отак з роздумом я трохи змирився зі своїм становищем, кинув видивлятися в морі кораблі, а взявся натомість облаштовуватися, аби якось спростити собі існування.
Оселю свою я вже описував: такий собі обгороджений частоколом намет попід скелею; я обклав частокіл ззовні дерником завгрубшки на два фути, перетворивши огорожу на стіну, а згодом (років через півтора) поставив на неї й притулив до скелі крокви та згори вкрив зеленим гілляччям і тим, що під руку навернулося, аби захиститися від дощу, а певної пори року тут падали ливні дощі.
Я вже переповів, як я переносив усе своє майно в цю огорожу й далі в печеру, яку викопав у скелі. Слід зауважити, все лежало набгом і захаращувало місце – ніяк було повернутись, тож я заходився розширювати печеру, заглиблюючись у землю; пісковик легко мені піддавася, а коли я побачив, що захист від хижаків вже достатній, я почав копати праворуч і тоді ще раз повернув праворуч, прокопавши, власне, вихід назовні і з оселі, і з усього укріплення.
Так я одержав не просто вхід і вихід, запасний прохід до намету й комори, але й площу для складування майна.
Тепер треба було зробити найнеобхідніші речі, як от стілець і стіл, тому що без них я не міг насолоджуватися небагатьма приємними речами в світі, що мені залишились – писати, їсти абощо, тому я відразу заходився майструвати. Я вважаю, що як розум є сутність і джерело математики, так раціональне розташування, узгодження речей та судження про них дає людині змогу з часом оволодіти будь-яким ремеслом. З інструментами я ніколи в житті не мав до діла, проте, завдяки працьовитості, пильності й спритності, у мене з’явилося бажання майструвати, аби тільки було знаряддя. Щоправда я багато поробив і без інструментів, а дещо, – на відміну від фахівців, – лише тесалом та тесаком, хоч і з докладанням чималих зусиль. Наприклад, коли була потрібна дошка, доводилось рубати дерево, якось його закріплювати, брусувати й дотесувати до товщини дошки, а тоді теслом довершувати. Зрозуміло, таким робом із цілого дерева виходила лише одна дошка, але на це не було ради, крім терпіння; на кожну дошку витрачалося чимало часу й тяжкої праці, але часу в мене було вдосталь, а праця не коштувала нічого, то й можна було її витрачати на що завгодно.
Отож, як я казав, насамперед злагодив я собі стіл та стілець з коротких урізків дощок, що їх доправив плотом з корабля. А зі згаданих моїх дощок я змайстрував великі полиці завширшки на півтора фута, пустивши їх одна над одною здовж однієї стіни печери, аби поскладати на них інструменти, цвяхи, металеві вироби, тобто поклав усе ладком, щоб потім можна було просто знайти. Тоді повганяв кілки у скелю, аби повісити рушниці та ріжну всячину, після чого печера скидалася на ужитковий склад, – і так увесь набуток свій я упорядкував, що око тішилося, а особливо тим, що справді великі в мене необхідні запаси.
Лишень по цьому розпочав щоденник, до якого ретельно записував усі працювання, бо спочатку я мав забагато клопоту і з роботою, і зі своїми думками, і до щоденника потрапило б чимало непосутніх справ; приміром, я написав би таке: «30-е. Після того, як я не потонув і вибився на берег, я не Богові дякував за порятунок, а почав виригувати морську воду, якою виповнився шлунок, а тоді, помалу приходячи до тями, узявся гасати берегом, заломлювати руки, бити себе по голові й обличчю та зойкувати про свою біду: «Все, тут мені й амінь!», а тоді стомився, знесилів і ліг на землю перепочити – тільки боявся заснути, аби хижаки не зжерли».