Це відкриття достоту збило мене з пантелику. Досі я до своїх вчинків реліґію не примішував, власне на реліґії я мало розумівся і все приписував випадковості або, як кажуть, Божій волі , не вникав у продум Провидіння у таких речах або Його веління в керуванні світом. Але, побачивши несподівано пророслий ячмінь в несприятливому для нього кліматі, я був глибоко вражений і виснував, що Бог дивом сказав несіяному зерну прорости, аби я зміг вижити на цьому дикому й жалюгідному острові.
Ця думка зворушила моє серце, сльози набігли на очі, і я назнаменувався хрестом, що таке чудо природи сталося для мене, і це тим було мені дивніше, , що поруч, трохи далі здовж скелі я побачив поодинокі стебельця іншої рослини – рису, який я знав, бо бачив, як він росте, коли я перебував на африканському березі.
Я не тільки вважав це даром Провидіння на мою підтримку, але не сумнівався, що вони й деінде ростуть на острові. Я знов обійшов усю знайому частину острова, оглянув кожний куточок – геть усе чисто, але ніде нічого схожого не виявив. І аж тепер пригадав, як витрушував на тому місці мішечок з кормом для птиці, і чудо поволі розвіялося; маю визнати, що реліґійна моя вдячність до Божого провидіння також змаліла, коли я відкрив, що це звичайнісінька природна річ, хоча залишалося дякувати провидінню за винятковість і непередбачуваність такого дива, тому що це справді завдяки Провидінню десять-дванадцять зерняток ячменю не зіпсувалося, коли пацюки нищили решту, – начебто ті зернятка впали з самого неба, як дивовижно і те, що зернятка впали саме там, у прихистку високої скелі, й одразу проросли, бо якби я витрусив мішечок деінде, вони згоріли б на сонці й пропали б.
Будьте певні, я дбайливо позбирав усі колосочки в належну пору – тобто наприкінці червня; усі зернятка з колосків я вирішив знову посіяти, сподіваючись часом на врожай, котрий забезпечить мене хлібом. Сталося це лише на четвертий рік – я дозволив собі ощадливо використати трохи зерна для їжі, про що трохи згодом розповім, бо перший свій засів я втратив через порушення термінів сівби, висіявши зерно напередодні посухи, і воно не проросло чи проросло погано, але про це потім.
Крім ячменю, в мене, як я вже казав, виросло двадцять-тридцять стебел рису, який я так само дбайливо зберіг для посіву та, в майбутньому, для виготовлення хліба чи приготування страви, бо я придумав, як його готувати без випічки, хоча й це прийшло тільки з часом.
Повертаюсь до щоденника.
Три-чотири місяці я працював, не складаючи рук, щоб завершити стіну; 14 квітня я заклав прохід, аби потрапляти до осідку не через двері, а через стіну за допомогою драбини, щоб ззовні оселю не було видко.
16 квітня. Доробив драбину, виліз по ній на стіну, підтягнув її й спустив у двір. Отже, тепер це сліпа загорожа; усередині достатньо просторо, а ззовні можна потрапити до мене лишень через стіну.
Наступного дня після довершення стіни вся моя робота ледь не пішла в нівець, а я мало не загинув. Сталося таке: я порався в садибі за наметом, біля входу до печери я щось робив в огорожі за наметом, біля входу до печери, коли мені з несподіванки в литках застигло, тому що зненацька зі склепіння печери посипалася земля, горб над головою зсунувся й дві підпори у печері ловісно трісли. Я злякавсь аж у п’яти закололо, але не знав, яка ж причина, – гадав, що, як уже бувало, не витримало склепіння самої печери, й аби мене там не завалило, я – прожогом до драбини, але й там не почувався у безпеці й переліз через стіну, аби зсув горба мене не поховав. Щойно я став на землю, як збагнувв, що це страшний землетрус, тому що земля під ногами тричі здригалась протягом вісьмох хвилин, і три такі потужні поштовхи цілком могли б зруйнувати найміцніші споруди на землі, а чималий уламок скелі за півмилі від мене упав у море з таким гуркотом, який я чув уперше в житті. Я бачив, як море збурилося від цього, а підводні поштовхи, либонь, були дужчі, ніж на острові.
Все це мене тяжко вразило, бо в мене самого такого досвіду не було, ні з самовидцями я таке не обговорював, – мене достоту приголомшила ця подія, а від двигтіння землі, як від морської хитавиці, мене нудило, проте гуркіт падіння скелі пробудив мене, протверезив, виповнив жахом, і одна лишалась думка, як цвяшок у голові: ось посуне пагорб на намет і поховає все майно – все чисто, і вдруге заскімлило у серці.
Земля здригнулася втретє й на якийсь час затихла, і я осмілився, хоча лізти назад через стіну не наважувався, тому що боявся, аби мене не поховало живцем, – отак і сидів на землі пригнічений та безпорадний і не знав, що діяти. Не було в мене ні реліґійних думок, ні якихось інших, але тільки оте звичне: «Господи, змилуйся наді мною!», але, коли все втишилося, я й про це забув.