Доки я так сидів, небо потемніло й захмарилось, ніби бралося на дощ. Незабаром почав помалу дужчати вітер, і вже менше, ніж за півгодини шалів гураган, море бушувало, бурунилося, хвилі розбивалися на березі, дерева виривало з корінням, – несамовитий шторм. Так вируло години три, а тоді почало влягатися, а ще за дві години у безвітря дощ ливонув, як з коновки. А я далі сидів на землі, переляканий і відсмторонений, і раптом до мене дійшло, що і вітер, і дощ – наслідки землетрусу, котрий виснажився і скінчився, то мені час вертати у печеру. На цю думку я пожвавішав, та й дощ був переконливим у тому ж напрямі, і я пішов у свій намет. Але дощ так репіжив, що намет міг першої-ліпшої миті промокти, і я перейшов у печеру, хоч і не минулося побоювання, що вона завалиться. Ливний дощ додав мені роботи – довелося прокопувати укріплення й улаштовувати риштак для виведення води назовні, бо інакше залило б мені печеру. Протягом якогось часу в печері поштовхи більше не відчувались, і я почав помалу оговкуватися. Наразі мені вкрай треба було підбадьоритися, і я вдався до своїх невеличких запасів і хильнув трохи рому, – я цим ділом не зловживав, бо розумів, що, як напої скінчаться, більше в мене не буде.
Дощ падав уночі й більшу частину наступного дня, тож я й не виходив з дому, але на спокійну голову Тепер, трохи заспокоївшись, я почав обдумувати, до чого братися в першу чергу, і виснував, що якщо на острові трапляються такі землетруси, мені не слід жити в печері, а треба збудувати домок на відкритому місці, яке можна захистити стіною, як я зробив із цією оселею, що убезпечить мене від звірів і людей, бо якщо я залишусь жити в печері, мене колись поховає живцем.
Отак я й приміркував кудись пересунути намет, напнутий під самою кручею, яка могла звалитися на нього під час землетрусу, і два наступні дні, тобто 19-го й 20-го, я гадкував, куди та як перенести житло. Страх бути похованим живцем не давав мені склепити повіки вночі, не було спочину й поза огорожею, але коли я дивився, як усе там упорядковано, як усе приховано від чужого ока і як там тепер безпечно, мені не хотілося нікуди перебиратись. А ще ж я подумав, скільки часу на те піде, і прийшов до висновку, що доведеться лишатись там, доки не облаштую та не убезпечі нову місцину, перш ніж перебиратися до неї. На цьому я й став та вирішив негайно братися будувати чатсокіл із урізками линви тощо колом довкола майбутнього намету, котрий напну відразу в центрі після завершення огорожі, а доти я свій переїзд відкладу. Це було 21-го.
22 квітня. Наступного ранку я почав міркувати, з якого кінця братися до роботи, але притичина сталася з інструментами. Я мав три великі сокири й чимало тесаків (ми їх брали для обміну з індіянцями), але ж мені доводилося рубати й тесати тверду сукувату деревину, і всі вони пощербилися й попритуплювалися; гострило в мене було, але одночасно крутити його й гострити інструмент не випадало. Ці мої роздуми були такі самі вирішальні, як і роздуми державного діяча, який розв’язує критичні питання політики, або судді, який ухвалює вирок про життя або смерть людини. Зрештою я приладнав мотузку до колеса, щоб крутити його ногою, вивільняючи собі обидві руки.
Примітка. Я такого в Англії не бачив або, радше, не придивлявся, як це робилося, хоча згодом бачив, що саме так там і працюють з гострилом; тілько-но иоє гострило було важке й завелике. Цей механізм я налагоджував цілий тиждень.
28 та 29 квітня. Два дні я гострив інструмент, і пристрій крутився чудово.
30 квітня. Зауважив, що сухарів лишилося обмаль: я підрахував, скільки саме, і обмежив себе одним сухарем на день, що завдало мені жалю.
1 травня. Уранці дивився на узбережжя і під час відпливу побачив щось незвично велике в березі, схоже на бочку, – підійшов і справді побачив барильце та пару уламків корабля, викинуті на берег останнім гураганом, глянув далі – корабельна снасть якось напрочуд високо випиналася над водою. Роздивився викинуте на берег барильце і з’ясував, що це бочка з порохом, що підмок і став як камінь. Я відкотив бочку подалі від води, а сам по піску пішов поближче роздивитися снасть.
Розділ VI. Хвороба і гризота
Зблизька я побачив, що корабель якось дивно зсунувся. Півбак раніше занурювався в пісок, а тепер стирчав футів на шість, а розтрощену корму, яку після моїх відвідин відірвало від корабля, перекинуло на бік; до того ж до стерна намило стільки піску, що тепер не треба було мені пливти чверть милі, а нині у відплив з’явилася можливість підійти впритул. Спочатку я здивувався, але швидко зміркував, що це зробив землетрус, а що корабель розвалився ще більше, щодня до берега прибивало вітром та течією вимиті хвилями речі.