А шторм дедалі дужчав, і хвилі вивищувались, хоча й не сягали так високо, як я неодноразово бачив згодом чи, навіть за кілька днів; проте мені як молодому мореходові й того вистачило, бо нічого схожого я доти не бачив. Щойно здіймалася хвиля – я чекав, що вона нас поглине, щойно корабель падав, як мені здавалось, у западину між хвилями – я думав, що ми вже не випливемо звідти, – я терпів ту муку й подумки раз по раз присягався, що якщо Бог зглянеться і врятує мені життя у цій подорожі, якщо моя нога знову ступить на суходіл, я відразу повернусь додому до батька і до кінця своїх днів не сідатиму на корабель, слухатимусь татка і не наражатимусь на таку біду. Тепер я живцем зрозумів слушність таткових міркувань про благо пересічного життя, як просто і зручно він жив, не наражаючись ні на шторм у морі, ні на клопоти на березі, то й вирішив як прикаяний блудящий син повернутися до батьківського додому.
Це такі слушні думки й погадки завдавав мені шторм, доки не вщух, але наступного дня вітер заліг, море стишилося, і я почав поволі звикати, хоча настрій лишався гнітючий та цілий час піднуджувало, але проти вечора розхмарилося, і на схилку сонця встановилася чарівна безвітряна погода; сонце зайшло та вранці схопилося геть чисте й сяяло при лінивому вітрі та спокійному морі, – такої краси я ще не бачив.
Я виспав цілісіньку ніч, і більше мене не нудило; у бадьорому настрої я подивляв неозоре море, яке так страшно штормило учора і яке так лагідно покоїлося зранку. Аж тут, ніби бажаючи мої добрі наміри звести нанівець, приятель, який підмовив мене у цю плавбу, підійшов і сказав, поплескуючи по плечі: «Агов, Бобе, як тобі по всьому ведеться? Їй-бо, ти перелякався, коли вітерець повіяв». «Вітерець?» – перепитав я, – «та ж то був справжнісінький шторм». «Шторм? Помиляєшся», – відповів він. «Ти називаєш це штормом? Байка! Аби ж нам вітрильник добрий та морська просторінь!… Ми б ці подуви вітру й не помітили, а ти ж досі плавав лише у прісних водах, Бобе. Дай нам добре судно та більше простору, і ми такого шквалу й не помітимо. Ти ще не звик до моря, Боб. Ходімо краще вип’ємо по келиху пуншу та про все забудем. Ач, яка днина сьогодні?» Одно слово, не буду я розводитись про сумні справи: ми вчинили так, як роблять усі моряки, тобто приготували пунш, і я напідпитку втопив у ньому хвилеву свою покуту, розмірковування про свою поведінку та приречення на майбутнє. Тобто, щойно море уляглося – гладінь після шторму, – мої думки більш не пошибали одна одну і страх загинути у проглубі морському минувся; відтак повернулися всі мої давніші бажання, а розпачливі присяги та обітниці забулись. Звичайно, вряди-годи я поринав у роздуми й спливали навіть поважні думки, але я їх позбувався, гнав від себе, як джумку, і тим паче за чаркою в теплому товаристві більше за те не журився, – сумління я поборов днів за п’ять-шість, що й треба було юнакові, якому воно заважало. Проте ще одна тяжка спроба чигала попереду, й Провидіння, своїм трибом, вирішило позбавити мене виправдання, бо як не збагнув я, що то сталося моє вибавлення, то тепер і найзапекліший ланець серед нас визнав би, що тепер ішлося про достеменну небезпеку й милосердя.
На шостий день плавби ми прийшли на Ярмутський рейд: погода була гарна після шторму, однак через супротивний вітер пропливли ми мало. Довелося стати на якорі й чекати сім-вісім діб, доки вщухне супротивний південно-західний вітер; за цей час на рейд прийшло чимало суден з Ньюкаслу, бо тут зручно чекати на ходовий вітер, щоб зайти в гирло річки.
Краще, звісно, було б там довго не стояти і з припливом пройти річкою вище проти течії, але ж вітер свіжішав і за чотири-п'ять днів лише подужчав. Втім, вважалося, що Ярмутський рейд такий же надійний прихисток, як і порт; тобто стоянка добра, якірно-швартове знаряддя міцне, і тому наші люди не турбувались і не чекали на небезпеку, а просто морським звичаєм бавились на дозвіллі; аж оце ізранку восьмого дня вітер ще подужчав, і нам довелося гуртом прибирати стеньги та ключувати вітрила від негоди, аби судно встояло. Опівдні море вже бурхало, хвилі вкривали то бак, то заливали облавок і пару разів здалося, що зірвало кітву; тоді капітан наказав віддати становий якір, що дало нам змогу витравити линви до решти й триматися проти вітру на двох якорях.
Тим часом шторм розшалів нежартома, і я побачив жах та подив навіть на обличчях обметаних моряків. Капітан, бита голова, кілька разів проходив повз мене, коли заходив чи виходив з каюти, і чулося, як він бурмотів: «Господи, змилуйся над нами! Прийшла на нас остання година!» і т.д. Як почало бурхати, я ні в сих ні в тих нишком лежав у каюті третього класу; вертатися до каяття не міг, бо сам же його і зневажив; гадалося, що гіркота смерті вже позаду та що такого більш не буде, аж коли повз мене пройшов капітан і проказав, що нам кінці вкрай, я нажахався. Я вийшов із каюти й почав роздивлятися: такого страху я ще не бачив – на нас накочувалися хвилі заввишки з гору та що три–чотири хвилини обвалювались на нас, і всі ми насправді біду бідували; матроси на двох узаміть навантажених кораблях поруч зрубали всі щогли до самого покладу; хтось із наших закричав, що корабель за милю попереду потонув. Ще два судна, на яких не лишилося жодної щогли, зірвало з якоря і винесло з рейду у відкрите море на поталу вітру. Незавантаженим суднам повелося краще, бо вони маневреніші, але двоє–троє з них теж винесло в море, і вони провітрилили повз із самим шпринтовим вітрилом.