19 червня. Геть заслаб, бере холодом, ніби надворі мороз.
20 червня. Уночі не склепив повіки, страшенно болить голова, лихоманить.
21 червня. Геть захирів; перелякавсь усмерть через свій недолугий стан – ніхто в цій немочі мені не допоможе. Молився Богові вперше після бурі біля Гула, але думка думкою пошибала, і я не тямив, що кажу.
22 червня. Трохи попустило, але залишилось тяжке хворобливе передчуття.
23 червня. Знов погіршало; спочатку холод, трясавиця, а тоді – лютий головний біль.
24 червня. Значно попустило.
25 червня. Упродовж кількох годин тіпала лихоманка: обсипало жаром і морозом, зрошувало потом.
26 червня. Мені ліпше, але харчі скінчилися, і я, попри страшенну слабкість, узяв рушницю, пішов та вполював козу, насилу дотарганив її додому, засмажив кусень на відкритому вогні й поїв, – краще було б потушкувати або зварити бульйон, але ж нема горщика.
27 червня. Знову така несамовита трясовиця, що я пролежав цілий день у ліжку – не їв і не пив. Ледь не загинув від згаги, але несила була підвестися, чи принести собі води до пиття. Знову молився Богові, але в голові увесь час паморочилося, та ба – коли приходив до тями, всеодно не знав, що Богові говорити: лежав і скрикував: «Господи, зглянься на мене! Господи, змилуйся наді мною! Господи, пощади мене!» І так – дві чи три години, доки напад не минув і я не заснув, а прокинувся, коли звернуло з півночі. Почувався відсвіженим, проте заслабким, а ще кортіло пити. одначе води в оселі не було, і довелося лежати до ранку, – тому я знову заснув. І наснилося мені жахіття: буцім сиджу я на землі за стіною – там, де сидів у бурю після землетрусу, й бачу, як зіходить на землю з великої чорної хмари людина в полум’ї та ясі. І сам чоловік був такий сліпучий, наче вогонь, що я заледве дивився на нього: жахливу його появу годі описати словами. Коли він став нарешті на землю, мені здалося, що земля заддвигтіла, як тоді під час землетрусу, й привиділись мені у повітрі полумінки вогню. Тільки-но торкнувся землі, чоловік рушив до мене, тримаючи в руці спис, аби вбити мене; зійшовши неподалік на горбок, він звернувся до мене невимовно страшним голосом. З усього я зрозумів лише таке: Бачу, що ніщо тебе не змусило покутувати, і тепер ти повинен умерти; і ніби саме на цьому слові чоловік намірив свій спис, аби вбити мене.
Майбутній мій читач, либонь, не сподівається, що я зможу описати жахи цього несамовитого видива. Цебто, навіть уві сні я снив тим жахом. Тим паче годі переповісти, наскільки це дійшло до душі, коли я прокинувся й зрозумів, що це лише сон.
На жаль, Божий задум був мені невідомий! Добрі батькові напутіння звітрилися з пам’яті за вісім років невпинної та безпутної блукви морями, теревенів із такими, як і я, грішними нечестивцями. Не пригадую, аби за весь той час я хоч раз звернув свої подуми до Бога або зазирнув у себе й подумав, що я роблю; якесь одурення душі, а сам я – найбільш запекла, бездумна й грішна істота у порівнянні з пересічними матросами, – ні найменшого страху перед Богом у небезпеці, ні крихти вдячності Богові за порятунок.
Ви далебі ще більше повірите оповідям про мої пригоди, коли я додам, що в усіх своїх терпіннях того дня жодного разу не подумав про руку Божу або про те, що це покарання за мій колишній гріх – непокору батькові – чи многі нинішні мої гріхи або просто попуст за криві дороги мого життя. Під час нерозважливої подорожі до пустельних берегів Африки я не замислювався над тим, що зі мною буде, жодного разу не прохавв Бога навернути мене на добрий розум або втримати мене від довколишніх небезпек і таких ненажерних істот, як жорстокі дикуни. Просто думки про Бога й Провидіння не тримались мені голови, і я собі жив за законами природи як тварина, керувався здоровим глуздом та й годі. Коли португальський капітан урятував мене в морі врятував та взяв на облавок, поставився до мене щиро, справедливо, гонорово та милосердно, мені й на думку не спливло дякувати. Коли знову мій корабель розбився, зазнав трощі і я ледь не потонув біля цього острова, не було в мене ні докорів сумління, ні гадки про рокованість. Просто повторював собі, що я безталанник і нещастя мені на віку написано.
Щоправда, коли я вийшов на берег острова й побачив, що вся команда корабля потонула, а врятувався тільки я, мене порвав якийсь захват, молитовний потяг до Бога, ось-ось мало з’явитися почуття вдячності, але ці емоції як почалися, так і скінчилися лишень сплеском радості, або, можна сказати, я елементарно тішився тим, що живий, і не замислювався про милосердя рятівної руки в хвилину загибелі решти товаришів, ні про те, чому Провидіння зглянулося на мене. Звичайнісінька радість моряка, який безпечно дістається до берега після трощі корабля і топить її у ще одному келиху пуншу та забуває, – і в мене було таке саме життя. І навіть тоді, коли згодом я обмірковував свій стан і перебування на жахливому острові далеко від людей та надії на порятунок: щойно з'явилась можливість вижити й не загинути з голоду, відчуття рокованості щезло, я розслабився, заходився працювати, щоб забезпечити собі життя й пробуток і більше не пов’язував свій стан із присудом неба чи караючою правицею Бога, – таке мені й на гадку не спливало.