А якщо нічого не може статися без Його відома, то Він знає, що я тут і в такому прикрому стані, і якщо нічого не стається без Його призначення, то це Він призначив мені це лихо. І не знайшов я аргументів проти таких висновків; тим тяжче гнітило, що Бог рокував мене на таке, що з Його присуду опинивсь я у злигодах, бо влада Його не лише наді мною, а над усім на цьому світі. Й відразу наступне питання: Чому Бог так зі мною повівся? В чому моя провина? Але тут же втрутилося сумління й припинило блюзнірські розумування, ніби промовивши: «Грішнику! І ти ще питаєш, за віщо? Поглянь-но на своє гультяювання й запитай себе, чого ти ще не втнув. Запитай, чому тебе давно вже не знищено. Чому не потонув на Ярмутському рейді, не поліг у побої, коли судно атакував військовий корабель з Сале, не зжерли хижі звірі на африканському березі, тут не втонув і врятуався, коли вся команда загинула? І ти запитуєш, за віщо?»
Ці роздуми вразили мене й відібрали мову… я собі відповіді не шукав, а підвівся сумний та в задумі, пішов до свого пристановища, переліз через захисну стіну, ніби хотів лягти, але сумні мої думки були розтривожені, й мені не спалося, – тому я сів на стілець і засваітив світник, бо вже темніло. І тепер, коли стурбованість поверненням хвороби знову далася взнаки, я пригадав, що бразилійці від усіх захворювань заживають не ліки, а свій тютюн, а в мене ж у якійсь скринці є скрутки тютюну – і цілком висушеного, і ще частково зеленого.
Мене, безсумнівно, вело Небо, бо в скринці я знайшов ліки й для душі, і для тіла. Відкрив – і відразу знайшов, що шукав, – тютюн; там же лежало кілька врятованих з корабля книжок, і я взяв одну із згаданих уже Біблій, яку мені досі бракувало часу чи бажання розгорнути. Отож, я поніс її й тютюн на стіл. Як саме застосовувати тютюн від моєї хвороби і чи допомагає він, я не знав, але вирішив поекспериментувати – якось, може, подіє. Спочатку я відірвав кусень листка й пожував його, й мені аж у голові запотьмарилось: тютюн виявився зелений і міцний, а я ж до такого не звик. Тоді я відірвав нову порцію й годину-дві витримував у ромі, збираючись вихилити питво, коли покладусь на ліжницю, і, нарешті, я палив тютюн на жариці і нюхав дим, скільки витримав жар і доки міг дихати. У перервах я почав читати Біблію, проте через запаморочення від тютюну читання якось не пішло за цим разом, але перше, що я прочитав, коли навмання розгорнув книгу, було: «І клич до мене за лихої години, я визволю тебе, і ти мене прославиш»[15]. Ці слова вельми пасували до мого стану і справили на мене деяке враження під час читання, хоча згодом це враження поглибилося, бо слово «визволю», сказати б, якось мені не звучало; як на мене, це все було таке далеке і неймовірне, що я пригадав слова дітей Ізраїля, яким було обіцяно м'ясо до споживання: «Чи може приготувати Бог стіл у пустині?»[16] Подібно до них, і я спитав: «Чи може Сам Бог вибавити мене з цього місця?» І хоча протягом багатьох років ніякої надії не було, ці слова не пускалися думки, – враження було настільки великим, що я раз по раз повертався до них.
Година була вже пізня, а тютюн, як я казав, паморочив голову, й мене хилило до сну, тому світник я вирішив не гасити, бо вночі могло щось знадобитися, й пішов спати. Але перш ніж я поклався, зробив те, чого зроду не робив: уклякнув і помолився до Бога про обіцянку визволити мене, коли я покличу до Нього за лихої години. По незграбній молитві я вихилив ром, у якому витримував тютюн, – напій виявився настільки міцним і так відгонив тютюном, що я насилу проковтнув його, – і відразу поклався спати. Питво вступило мені в голову, і я міцно заснув, а прокинувся наступного дня, якщо визначати за сонцем, десь о третій пополудні, хоча досі гадаю, що насправді я проспав ще добу, бо інакше не можу пояснити собі пропуск у лічбі днів тижня, що виявився доперва через кілька років, тому що якби йшлося про помилкове викреслювання чи перекреслювання карбин, то рахуба днів змістилася б більше, ніж один день, натомість із невідомих причин загубилася лише одна доба. У кожному разі я прокинувся відсвіженим, бадьорим і веселим: додалося сили, шлунок працював краще, бо я відчув голод, – напад не повторився, і я поздоровів. Це було 29 червня.
30 червня зробив собі відгул і пішов з рушницею полювати, але недалеко від дому. Уполював пару морських птахів – так ніби білогорлики-гусики, приніс їх додому, але чомусь не кортіло їх їсти, і спожив я натомість ще кілька смачних черепашачих яєць. Увечері я знову вдався до ліків, які, гадаю, справді мені допомогли напередодні, тобто ромової тютюнової настоянки: але питва цим разом я випив менше, тютюн не жував і диму не нюхав, проте наступного дня, 1 липня, мені було не так добре, як я сподівався: трішки сипало морозом.