Під час ходки мій собака підняв козеня й вчепився в нього, але я встиг підбігти, вихопити й таким чином врятував його від собаки. Кортіло забрати його з собою, тому що я здавна планував здобути пару козенят і виплекати отару кіз, які забезпечуватимуть мене їжею, коли скінчиться порох і шріт. Я зробив нашийник і повідець з кабалки, яку завжди носив з собою, й насилу допровадив його до свого житла і залишив ув огорожі, бо дуже скучив по домівці, де не був уже понад місяць.
Годі й казати, як радо я вернувся в своє старе халабудисько і ліг на висну койку. Ця блуква й брак нормального житла так мене втомили, що стара домівка, як я її називав, здалася мені справжніми апартаментами: тут було стільки вигод, що я пообіцяв собі ніколи, доки ще житиму на острові, далеко від дому не ходити.
Тиждень я перепочивав: видихав свої блукання й ласував смачним, а тим часом труждався над кліткою для папужки Пол, що освоївся і звик до мене. Потім пригадав про біднятко козеня у внутрішній загорожі і вирішив піти привести його додому або нагодувати, бо воно ж там і вийти не могло і примирало голодом. Я пішов і постинав йому галузочок і пагілля з дерев і кущів, перекинув через живопліт, і воно почало їсти; я хотів спочатку вести його, як і раніше, на мотузці, але потреби в цьому не було, тому що воно принишкло від голоду й подибало за мною, як собача; годував його я регулярно, і воно зробилось лагідною, пестливою і покірливою худобиною й тікати вже не хотіло.
На осінній рівнодень задощило, і я традиційно врочисто відсвяткував 30 вересня – другі роковини перебування на острові; як і спершу, надій на порятунок не було, і цілий день минув у благочесному дякування за благостині, сподіяні мені в моїй самотині, що без них мені було б і справді набагато гірше. Я щиро й уклінно дякував Богові за те, що Він з ласки своєї відкрив мені, що на відлюдді я міг би бути щасливішим, ніж у вільному товаристві з усіма його розвагами, за те, що Він зміг надолужити мені хиби самотини й брак людського товариства, за Його присутність зі мною і виповнення мене благодаттю, за підтримку, втіху й заохоту покладатись на Його продум і довічну притомність.
Щойно тепер дійшлося до мене, наскільки щасливіше нинішнє життя, з усіма його злигодами, ніж блудяще, гріховне, неподобне колишнє животіння; навіть смуток і радість, бажання, відчуття перемінились, зовсім іншими стали втіхи – не такі, як під час появи на острові, тобто два роки тому.
Раніше, коли я полював чи оглядав край, душа мене раптом боліла через мій стан, завмирало серце на саму думку про ліси, гори та пущі, де в запору мене взяв океан і тримав на безпокутному відлюдді. Наче буря вривалася в спокій моїх думок, а я заломлював руки та плакав, як маля. Траплялось таке й посеред роботи: ото сяду, зітхаю й годину-дві лупаю очима на землю, а це ж гірше, тому що якби я слізьми вмився чи виговорився, то мені відлягло б і печаль моя впала б на силі.
Проте наразі зайшли мені інші думки: я щодня читав Слово Боже і прикладав його до свого стану. Якось уранці було мені сумно, і я розгонув Біблію та прочитав: «Я ніколи, ніколи тебе не залишу й не забуду про тебе»[22]. І я подумав, що це ж про мене: саме такі слова, ще й у той час, коли я побиваюсь над своїм станом, коли мене забув і Бог, і люди. «Отож, – сказав я, – якщо Бог не забуває про мене, то що з цього має випливати, яке це повинно мати значення, коли світу до мене байдуже…, з другого боку, якби я не втратив широкий світ, а лише позбувся прихильності й благословіння Бога, втрата була б набагато більша».
Відтоді я почав приходити до висновку, що я міг би бути щасливіший у цьому забутті й самоті, ніж у якомусь гаданому пристановищі в світі; ця думка спонукала мене скласти Богові подяку за те, що осадив мене тут. Щось у цій думці мене настільки зворушило, що я не наважувався висловити: «Хіба можна так святобожити, – мовив я уголос, – удавати вдячність за той стан, яким ти хоч і силкуєшся вдовольнитись, але з якого палко молиш тебе звільнити?» Годі – не міг я сказати, що дякую Богові за те, що перебуваю тут, проте я щиро дякував Богові за те, що розплющив мені очі, аби я через поневіряння свої побачив колишнє власне життя і покутував у журбі над власною гріховністю. Я ж раніше Біблію не читав, але сама душа моя хвалила Бога за те, що Він настановив мою подругу в Англії на добрий розум (бо я ж її не просив) вкласти Біблію до моїх речей, а потім допоміг вирятувати її з потрощеного корабля.
22
В оригіналі – приблизна цитата з Листа до Євреїв (13:5), котра далі тлумачиться поза справжнім контекстом (прим. пер.).