Надвечір помічник капітана та боцман узялися просити капітана дозволити їм зрубати фок-щоглу; капітан затявся, але боцман доводив, що як її не рубати, судно потоне, і той погодився; коли фок-щоглу зрубали, ґрот-щогла почала хитатися й розхитувати судно, і довелось зрубати і її, оголивши поклад.
Уявіть-но собі мій тодішній стан: юний мореплавець, котрий мало що й знав про таку біду. Оповідаючи нині про тодішні свої думки, маю сказати, що мене вдесятеро більше за смерть лякали колишні мої переконання, котрі й призвели до згубних рішенців; і це, і переляк від шторму довели мене до неописаного стану. Але найгірше чигало попереду: шторм так шалів, що й бувалі у бувальцях моряки такого не бачили. Наше судно було гарне, але перевантажене, і тому невковирно перехняблювалось із боку на бік на хвилях, а моряки раз у раз зойкували, що ми тонемо. Може, на своє щастя я не усвідомлював, що означає потонути в таку негоду, але мені пояснили згодом. Однак шторм був такий лютий, що я став свідком рідкісного явища: капітан, боцман і ще дехто, більш тямущий за інших, молились, щомиті чекаючи на потоплення. А посеред ночі додалася ще одна біда: матрос спустився в трюм і виявив течу, а другий доповів, що в трюмі води на чотири фути. Усіх гукнули до помпи. Коли я це почув, у мене ніби на серці похололо, і я – як сидів у каюті на койці, так і впав на спину. Але матроси мене розштовхали й сказали, що досі я бив байдики, а тепер можу, як і всі, покачати, – я схопився на рівні ноги, побіг до помпи й завзявся працювати. Під цю пору капітан побачив, як кілька легких вуглевозів не подужали далі боротися зі штормом, знялися з якорів і пішли далі у відкрите море саме повз нас, і наказав гарматним пострілом просиґналити про біду. Я тоді ще на сиґналах не розумівся й подумав, що або наше судно розбилось або ще щось страшне скоїлося. Себто, я так перестрашився, що знепритомнів. Тоді кожен дбав про своє життя, і нікому не було ніякого діла до мене, – просто інший матрос став на моє місце біля помпи, ще й посунув ногою й покинув лежати, гадаючи, буцім я вмер, і тільки-но згодом я прийшов до тями.
Ми помпували далі, але вода в трюмі прибувала, і стало зрозуміло, що корабель потоне, і хоча шторм поволі слабшав, до порту ми не дотягнули б, і капітан продовжував стріляти з гармати, закликаючи на допомогу, і незавантажене судно, якому вдалося попереду нас видістатися з найнебезпечнішої зони, надіслало нам рятувальну шлюпку. Наражаючись на небезпеку, шлюпка допливла, але ні ми не могли сісти в неї, ні вона не могла триматися біля нашого борту; аж оце, ризикуючи задля нас життям, шлюпкарі прилягли на весла, і нашим вдалося з корми кинути їм кінець із буєм, якомога попустивши линву; веслярі той кінець насилу й з багатьма ризиками упіймали, і ми підтягли їх до корми та нарешті гуртом посідали в шлюпку. Коли всі умостились, то зрозуміли, що допливти до незавантаженого судна не вдасться і вирішили – нехай шлюпка пливе за хвилями, а ми вже тільки якомога скеровували її до берега; наш капітан тоді пообіцяв їхньому капітанові відшкодувати вартість шлюпки, якщо вона розіб’ється в березі; отак ми й ішли на північ – трохи хвилі штовхали, трохи ми веслували – до самого Вінтертон Неса.
Десь через чверть години ходу ми побачили, як наш корабель потопає, і тоді я вперше збагнув, що це таке, коли корабель тоне в морі. Мушу визнати, я насилу підвів очі й подивився, коли матроси закричали що судно тоне, бо відколи мене затарабанили в шлюпку, мені серце упало – і від переляку, і від жахіть у голові, і від думок про моє майбутнє.
Тим часом матроси щосили веслували до берега, а коли хвиля підносила нас угору, ми бачили дуже багато людей, які бігли прибережжям, готуючись нам допомогти, коли ми допливем, проте відстань до берега скорочувалась дуже й дуже повільно, й причалити вдалося лише після вінтертонськкої ліхтарні, де берег спадає до Кромера і вітер вже не так відчувається. Тут ми й пристали, безпечно видісталися на берег і подалися пішки до Ярмута, де і маґістрати, і купці та судновласники вельми прихильно поставилися до потерпілих, дали дах над головою та досить грошей, аби дістатися до Лондона чи Гала, як кому до вподоби.