Щойно ємності остаточно просохли й задубіли на сонці, я їх обережненько узяв і вставив у заздалегідь приготовані кошівниці, щоб не розвалились, а щілини між судинами й кошівницями запхав рисовою та ячною соломою, – я вважав, що такі зсипи стоятимуть завжди сухі, і зерно в них буде сухе, і, згодом, мливо.
Більшість великих ємностей я, на жаль, пошпетив, а дрібніші вироби мені вдалися, – горнята, тарелі, глечики, мисочки тощо, а випалювалися всі ці речі на сонці.
Та мені того було замало, бо треба, щоб череп’яний виріб тримав рідину, витримував вогонь, а в мене так не виходило. Аж якось засмажив я на великому вогні м'ясо, а коли заходився гасити вогонь, знайшов серед жарива череп’я розбитої судини, що перетворилось на каменюку черепичного кольору. Приємно здивований, я подумав, що якщо випалюється череп’я, то можна випалити й цілу судину.
Тоді я замислився над тим, як налаштувати вогонь для випалу горщиків. Про гончарний горен і цинову поливу я не знав нічого, хоча трохи цини в мене й було; я поставив стосиком три великі миски й два три горнятка один на одного, поклав на спід жаровину, а довкола – дрівця. Розгнітив вогонь наокіл і згори стосу та підкладав пальне й стежив, як судини пропеклися, а тоді пиьнував, аби вони не тріскалися. Я п’ять-шість годин тримав судини розпеченими у вогні, аж побачив, що одна з них не трісла, а почала топитись і потекла; це під дією температури розтопився змішаний з глиною пісок, що розтопився б на скло, якби я продовжив випал; тоді я почав потроху зменшувати вогонь, і розчервонілий посуд потьмянів; аби вогонь хутко не вигас, я чатував усю ніч, а вранці я одержав три гарні (може й не такі гарні) тарілки й два череп’яні горнятка, що належним чином витримали випал, а в одного ще й полива утворилася з розтопленого піску.
Відтак, зрозуміло, череп'яного посуду мені не бракувало, але про форму шкода й мови, бо таке й діти роблять з землі ліплять чи жінки, що не вміють вчинити тісто, квецяють пироги.
Либонь, ніхто в світі так не радів, як я, коли зробив вогнетривкий череп'яний посуд; я не міг дочекатися, доки посуд охолоне, аби зварити в ньому м'ясо, –вийшов зрештою чудовий бульон зі шматка козлини, до якого не завадило б насправді додати вівсянки й ще дечого.
Ще потрібна була кам'яна ступка, щоб товкти зерно, бо самому мені про млин годі було й думати. Але як до цього приступитися, я не знав, тому що й кам’яний майстер з мене ніякий, і знарядь необхідних в мене не було. Чимало днів шукав я камінь побільше, аби витесати в ньому заглибину під ступу, бо не міг же я висікати чи викопувати його зі скелі, та й острівний жорняк був занадто крихкий, аби витримати належний товкач або м’яло й не засмітити товчене зерно піском. Отож я шукав-шукав та й покинув, а вирішив видовбати ступу з твердої колоди, яку незабаром і підшукав: вибрав таку, яку подужав совати, заокруглив її та ззовнці обтесав сокирою й тесаком, а тоді, за допомогою вогню й докладаючи величезних зусиль, випалив заглибину так, як індіянці в Бразилії роблять каное. Потім з так званого залізного дерева утнув важкий товкач або м’яло та відклав знаряддя до наступного врожаю, бо я збирався те зерно молоти чи, власне, товкти на борошно, щоб спекти хліб.
Тепер на черзі було сито чи підситок, щоб переточити борошно й відокремити висівки та межисіток, бо без того хліба не буде. Навіть думати про таке було важко, бо не було ж із чого те виготовляти – ні тонкого полотна, ні ще чогось, через що можна просівати. Кілька місяців я не знав, на яку стати. Від білизни залишилось саме дрантя, була козяча вовна, але хтозна як ткати чи куделити, а коли б я й знав, то однаково ж не було до того знаряддя. Аж ось викрут знайшовся: я згадав, що позабирав з корабля матроські шийні хустки з мусліни чи перкалю і оце з них зробив три достатні для роботи ситечка, що їх вистачило на кілька років, а що було потім, я згодом розповім.
Тепер належало подбати про випікання: як саме робити хліб, коли з’явиться зерно, як завдати тісто без запари. А що взяти було ніде, то я кинув про це думати. Багато праці поклав я, ставлячи піч. Однак і на це знайшов раду: виліпив кілька мілких дек поширше – фути два в діаметрі й до дев’ятьох дюймів завглибшки. Я їх добре випалив і сховав, а коли треба було пекти, я розжарив черінь, викладений квадратною (чи майже квадратною) плиткою мого виробу.
Коли утворилася купа жариння, я розгріб його по всьому череню, аби той розжарився. Потім я жариння відсунув, розіклав хлібини, накрив їх горщиком, та обкидав горщик жаринням, аби краще пеклося; так у найліпшій в світі печі я випік свої перші ячні хлібини, ставши ще й непоганим хлібопеком; ще я поробив собі рисові коржі й пудинґи, а от пирогів не робив, бо для начинки було лише козлина й пташатина.