Нема дива, що на все це переважно пішов третій рік мого перебування на острові, а ще ж і жнивувати треба було, і поратись із хатнім господарством, бо я вчасно все вижав, дбало переніс збіжжя додому та поклав колоски у зсипи, доки з’явиться час їх перетерти, бо не мав я ні гарману, ні ціпа.
Водночас із збільшенням запасу зерна з'явилась потреба у більшій пашенній коморі, врожай приростав – ячменю вже було бушелів двадцять і стільки ж або більше рису; за такої кількості я вже міг вільно його споживати, бо давніші запаси хліба давно вичерпалися; я також вирішив порахувати, скільки треба зерна на рік, аби засівати лише один раз.
Виявилось, що сорок бушелів рису та ячменю – набагато більше за моє річне споживання, – тому я поклав сіяти таку саму кількість щороку, вважаючи, що цього стане.
Робота роботою, а подумки я часто повертався до землі потойбіч острова і потайки гадав, що перебуваючи там і стежачи за континентом, де є люди, я міг би якось туди дістатись і нарешті втекти з цього краю.
А про пов’язану з цим небезпеку я не думав, бо можна ж і до рук дикунів потрапити, що набагато гірші за африканських левів і тигрів: якби я потрапив їм до рук, тисяча проти одного, що вони мене вбили б, а, може, й з'їли б, бо я чув, що насельці Карибського берега – канібали або людожери, а, висновуючи за широтою, я знаходжуся від того берега недалеко. Якщо вони канібали, то вбили б напевно, – вони ж у же вбила європейців і по-десятеро, і по-двадцятеро, а тут я один і боронитися мені ніяк; усі ці розумні думки спливли мені на гадку потім, а спочатку я тим не переймався й хотів лишень потрапити на той берег.
Тепер я пожалкував, що зі мною немає Зурі та шлюпа з трикутним латинським вітрилом, під яким я проплив здовж берега Африки понад тисячу миль, але тут вже нема ради, і я вирішив піти поглянути на корабельний шлюп, що його під час аварії у шторм викинуло на берег за кілька миль від моєї оселі. Шлюп лежав майже на тому ж самому місці, але хвилі й вітер перекинули й зіперли його на береговий уступ, – рінь поруч була суха. Якби я зумів полагодити його й спустити на воду, то більшого мені й не треба, – я простісінько доплив би до Бразилії; шкода, що я відразу не зміркував, що мені не до снаги перевернути шлюб у нормальне положення, як не міг би я і сам острів посунути; натомість я пішов у ліс, поробив собі важелі й котки, приніс їх до шлюпу й вирішив спробувати, вважаючи, що коли вдасться його перевернути, то можна буде полагодити пошкодження, і в мене з’явиться надійне судно для плавання.
Зусиль я не шкодував і витратив на цю марноту три-чотири тижні, аж переконався, що не подужаю підважити шлюп, і почав відсипати рінь з одного боку, щоб шлюп перекинувся сам, а я цим перекиданням керуватиму за допомогою важелів.
Але по всьому я не зміг ні поворухнути шлюп, ні підкіп годящий зробити, ні, тим більше, посунути шлюп до води, – довелося кинути цю роботу, але, попри невдачу зі шлюпом, я не відмовився від бажання дістатися на континент, і що більше поставало перешкод, тим сильнішим було бажання.
Нарешті з’явилася в мене ідея самому зробити каное або пірогу, як роблять їх тамтешні тубільці без знарядь і помічників – зі стовбура великого дерева. Здавалося, що це і можлива, і проста справа, і я нею серйозно перейнвся, бо й можливостей упоратись із цим у мене набагато більше, ніж у негрів або індіянців, – при тому я випустив з уваги, що в індіянців же є кому допомагати при спускові судна на воду, а це перевага не до порівняння з браком інструментів, тому що мені все треба робити самому: і дерево побільше знайти та зрубати, згрубша пообтесувати стовбур, аби надати йому форми човна і повидовбувати чи випалити простір всередині, роблячи вже сам човен… і все оте покинути через те, що сам я не подужаю спустити човен на воду?
Так із чужого погляду виходить, що я ані не замислювався над дійсним станом речей, тоді як треба було вчасно дбати про спуск на воду – та ба! Мене так поривала морська подорож, що я усе те і в думці не покладав, а насправді легше було таким човном пропливти сорок п’ять миль, ніж пересунути його на відстань сорока п’яти фатомів[26] до моря.
Жодга людина при здоровій тямі не узялася б за цю дурницю. Мене поривав сам задум, і я не замислювався над його практичністю; себто складність спуску на воду спливала мені на гадку, але я спростовував усі сумеіви недорікуватою відповіддю: «Спочатку треба зробити, а тоді вже знайдетья якийсь викрут».