Це не тримається купи, але – ідея понад усе, і став я до роботи. Я зрубав кедр, якого, либонь, і в Соломона не було для спорудження єрусалимського храму: п'ять футів десять дюймів у діаметрі біля основи стовбура, а на висті двадцяти двох футів – чотири фути одинадцять дюймів, – далі стовбур тоншав і розгалужувався. Я насилу звалив дерево: двадцять днів підрубував і рубав біля основи стовбура, ще чотирнадцять днів обрубував галузки, гілки й крислату корону, надсадно вимахуючи сокирою й тесаком, а відтак ще місяць обчохрував, формуючи човен і його підошву – для стійкості. Ще три місяці пішло на видовбуваня корпусу: я не випалював, а тяжко вистругував киянкою і довбилом, аж вийшла мені красуня-пірога місткістю душ на двадцять шість, а для мене й мого вантажу й поготів вистачило б.
Мені самому сподобалась моя робота: я ніколи в житті не бачив більшого каное чи піроги, зробленої з одного стовбура. Але ж і праці я докладв до неї! Аби вдалося спустити її на воду, я, безперечно, рушив би у цю несамовиту плавбу.
Та ба – усі мої прилагоди виявились даремні, хоч і змарновано було чимало зусиль. До води було ярдів сто – не більше, але перша халепа полягала в тому, що на шляху до потічка треба було подолати горбок. Здавалося, що можна докласти шалених зусиль (ніхто не зважає на каторжну роботу, якщо попереду визволення) і розкопати його та виположити, але по роботі виявилося, що на цьому не край, бо каное, як і шлюп перед тим, я не подужав зсунути з місця. Тоді я виміряв відстань до моря й поклав прокопати док або канаву, аби наблизити воду до каное, бо посунути каное до води я не зміг. Узявся вже впритул до роботи, але водночас вирішив порахувати, яка має бути глибина канави, яка ширина, скільки ґрунту треба вийняти, – і вийшло, що мені самому треба на це років десять-дванадцять, тому що через той горбок попереду глибина становитиме футів двадцять, і зрештою неохоче я цю справу також покинув.
Мене це вельми засмутило, і з великим запізненням я збагнув, що спочатку роботу слід прорахувати, зважаючи на власні сили до її виконання.
У розпалі тої праці пішов мій п’ятий рік на острові, і я відзначив роковини з традиційною втішною побожністю, бо реґулярне вивчення й застосування Слова Божого та ласка Його до мене допомогли краще зрозуміти своє життя. Я тепер мав іншу тяму про речі. Світ здавався мені далеким і відчуженим; отож і виглядав він, як ми це згодом зрозуміємо ще краще, просто як місце мого колишнього проживання й походження, і я можу повторити слова, сказані Батьком Абрагамом багатієві: «Поміж мною і тобою – велика прірва».
По-перше, тут безпутність світу була від мене далеко; ніщо мене не спокушало: ні тіло, ні зір мій, ні гордота. Ніяких особливих жадань, бо все можливе я мав; у мене була власна садиба, а ще для власного задоволення я міг би заватися королем чи імператором усього цього краю, – ніяких суперників, конкурентів, претендентів на владу, я міг би завантажувати збіжжям цілі кораблі, але мені це не треба, і тому я вирощував лише собі на спожиток. У мене досить черепах, але мені вистачало однієї та й то не часто; У мене достатньо лісу, щоб збудувати цілий флот, винограду вдостач, щоб робити вино чи сушити родзинки й завантажувати цим той флот.
Цінність для мене становило тільки те, що я міг спожити: харчів удосталь, усі потреби задоволені, а нащо решта? Якщо я не з’їдаю упольовану здобич, то віддаю собаці або лишаю хижакам на поталу, якщо посію більше зерна, ніж мені треба, воно пропаде, зрубані дерева, зогнивали на землі або йшли на дрова, коли я готував їжу.
Тобто, природа й досвід вчили, що всі земні статки корисні лише настільки, наскільки їх можна спожити, і те, що ми громадимо, аби роздавати іншим, також настільки ж цінне, як і те, що ми ладні спожити, і не більше. І найзахланніший жмикрут зцілився б від пороку скупості, якби опинився на моєму місці, бо в мене зайвини було подостатком. Мені нічого не бракувало, хіба що якихось справді потрібних дрібничок. У мене, як я згадував, був пакунок із грішми – золото й срібло – на тридцять шість фунтів стерлінґів. На жаль, вони лежали безрухом, бо на острові я їх пустити у діло не міг, – я б радо віддав жменю монет за кілька люльок або за драчку, щоб молоти зерно, ба я усе віддав би за насіння ріпи та моркви з Англії на шість пенсів або за жменьку гороху та бобів і пляшку атраменту. У кожному разі зиску я з грошей не мав: вони лежали в шухляді й дощової пори пліснявіли у вологій печері; це саме стосувалося б і діамантів: нема вжитку – нема й цінності.
Життя моє поволі вбилося у колодочки: простіше для розсуду й для тіла. Я часто перед початком їжі промовляв Богові подяку й подивляв руку Божого Провидіння, що зібрала мені на стіл на відлюдді. Я навчився бачити більше гарного, ніж поганого, і втішатися тим, що є, ніж шкодувати про те, чого бракує, і це давало мені потайну невисловну розраду, а згадую я про це як науку невдоволеним людям, котрі не здатні втішатися Божим поданням, тому що постійно жадають того, чого Він їм не дав. На мою думку, наші невдоволення через брак чогось постають через невдячність за те, що ми маємо.