По-перше, я зауважив, що в той же день, в який я втік від батька й друзів до Гала, аби рушити в море, мене захопив військовий корабель салеських піратів, які зробили мене рабом, у цей день я врятувався після трощі корабля на Ярмутському рейді, у цей день втік з Сале на баркасі, у день свого народження, тобто 30 вересня, коли мені минуло двадцять шість років, я дивом врятував своє життя, коли мене викинуло на берег цього острова, тобто і гріховне, і відлюдне моє життя почалось у той же день.
Після атраменту в мене скінчився хліб, цебто вивезені з корабля сухарі, які я по змозі беріг, дозволяв собі понад рік з'їдати лише один сухар на день, а проте понад рік я сидів без хліба, доки сам не навчився сіяти й жати, – я взагалі мав дякувати за те, що дивом-дивним у мене знайшлося зерно.
Далі, я геть позношував одяг: в мене давно скінчилася білизна, крім катратих сорочок, які я познаходив у скринях матросів і дуже беріг; у багатьох випадках я міг ходити тільки в сорочці, яких я – на відміну від решти суднової команди – мав зо три тузіні. Ще було кілька грубих плащів вахтового, і хоча в спеку одяг не дуже потрібний, але ж, попри свою самотність, голяка ходити не міг, – воно, звичайно, можна б, але це не про мене. Я не можу ходити голяка, бо погано переношу сонячне проміння й мені краще щось одягнути, аби не було опіків: повітря під сорочкою хоч якось рухалося, і мені було вдвічі легше. Не міг я також ходити в спеку без картуза чи капелюха, бо сонце нещадно в цих краях пекло, і відразу починала боліти голова, а як одягав капелюх, біль відразу вщухав.
Отож, треба було якось дати раду тому лахміттю, що я називав одягом; я позношував усі свої камізелі, і тепер треба було спробувати – за допомогою того знаряддя, що в мене є –поробити куртки з плащів вахтового; тим-то заходивсь я кравцювати чи, радше, переводити матерію, бо прикро було дивтись на це партацтво. Проте я зварганив дві-три камізельки, що мені ще послужать, а от з бриджами чи панталонами нічого не вийшло.
Я казав уже, що зберігав шкури всіх упольованих чотириногих: я їх розвішував на розпірках і сушив на сонці, – одні пересушувалися й ставали непридатними, а деякі – надавались до подальшого використання. З них я передусім пошив велику шапку, хутром назовні, для захисту від дощу; шапка виявилась настільки вдала, що я з цих шкур пошив цілий костюм, тобто камізельку й бриджі вільного крою, аби було в них не тепло, а радше прохолодно. Маю визнати, що це було чистісіньке партацтво, бо тесля з мене кепський, а кравець – ще гірший. Однак таке вбрання ставало мені в пригоді у дощ, бо хутро на камізельці й шапці не давало йому промокати.
Відтак я дуже багато проморочився з парасолькою, що була мені дуже потрібна; я бачив виробництво парасольок у Бразилії, де вони захищають людей від спеки, а тут, біля екватора, сквар буває ще більший, а, крім того, я подовгу бував поза домом, і парасолька захищала мене у дощ і в спеку. Я на превелику силу за довший час змайстрував щось схоже: двічі чи тричі здавалось, що ось-ось уже все виходить, а тоді доводилось викидати, але нарешті таки одержавщось путяще, – найважче було зробити так, щоб парасолька складалась. Розкрити я міг, а якщо не можна закрити й скласти, мене це не влаштовувало, бо довелося б постійно тримати парасольку над головою, а це незручно. Нарешті, я змайстрував те, що треба, вкрив його шкурами, шерстю назовні, щоб дощ стікав, як з дашка над дверима, і від сонця щоб був захист – аби в найбільшу спеку мені було б комфортніше, ніж у найхолоднішу тут погоду, а коли не треба – я її складав і носив під пахвою.
Так погідливо жив я у покорі Божій волі та з ласки Його провидіння. Життя моє стало кращим, ніж у спільноті, бо коли я шкодував, що нема з ким поговорити, раз по раз запитував себе, чи мої власні розмисли або поклики (дозволю собі сказати) до самого Бога не кращі за радість людського спілкування?
Розділ X. Придомашнення кіз
У наступні п’ять років нічого особливого ніби й не сталося: життя точилося тим же робом і в тому ж місці; окрім щорічної сівби ячменю та рису та сушіння винограду на ридзинки, що з їхнього врожаю я щоразу робив річний запас, і щоденного полювання з рушницею, основні зусилля я скеровував на виготовлення каное, котре я нарешті закінчив, а тоді прокопав канаву шість футів завширшки й чотири фути завглибшки на відстань півмилі та доправив це суденце до потічка. А той перший величезний човен, який робив я, на жаль, без попереднього планування можливостей спуску на воду, через що довелось його покинувати як нагадування про те, що наступного разу треба краще думати; і хоча наступного разу й дерево було не таке годяще, і до води далеченько – півмилі, як я сказав, справа виглядала практичнішою, і я не відступився, – я не пошкодував двох років праці, аби спустити нарешті човен на воду.