Нова пірога була завершена, але розмір її не зовсім надавався до виконання моїх первісних планів, тобто замала для плавби на сорок миль до terra firma, а тому довелосяь мені від початкового задуму кінець кінцем відмовитись. На цьому човні я вирішив обпливти навколо острова, бо досі я ходив лише на протилежний берег суходолом, про що вже писав, і відкриття під час подорожі заохотили мене відвідати інші частини узбережжя, а що мав я нині власний човен, то й почав думати тільки про цю подорож.
Аби тепер усе зробити до пуття, я поставив на човні невеличку щоглу й змайстрував вітрило зі складованих удома потятих корабельних вітрил. Приладнавши щоглу й вітрило, я спробував, як човен тримається на воді, і виснував, що під вітрилом він іде чудово; потім на носі й на кормі я поробив ящики, щоб харчі, дрібні речі, амуніція тощо не мокли від дощу чи морської води, які я хотів взяти з собою, не підмокли від дощу або хвиль, а в самому човні видовбав довгий жолоб для рушниці, а щоб у ньому було сухо, приладнав відкидний покрівець.
На приступці біля стерна я закріпив парасольку, наче для опертя, і вона, ніби дашок над гооловою, захищала від сонця; відтак я рушав у морські виправи, але далеко від свого ручая не запливав. Аж нарешті перемогло бажання оглянути межі мого маленького королівства, і я зважився на оглядовий рейс, – поклав у човен достатньо для подорожі харчів, пару десятків, скажімо так, глечик підсмаженого рису (я кого я споживав чимало), пляшчину рому й півкози; ще пороху й шроту на кіз, два великих плащі вахтового, що я їх дістав з матроських скринь на кораблі, – одну, щоб лягти на неї, другу – щоб укриватися вночі.
Шостого листопада, на шостому році мого правлінняпідводною частиною, або, якщо хочете, неволі, я пустився у плавбу і плавав набагато довше, ніж сподівався, бо хоч острів був невеликий, але на сході в море випинався на дві ліґи скелястий риф з надводною і підводною частиною, а далі, ще на ліґу суха піщана банка; через це мені довелося зробити морем великий гак.
Коли я це побачив, то хотів спочатку кинути цю затію й вертати додому, тому що не відомо, наскільки доведеться запливати у відкрите море і, головне, як потім повертатись; тож я закинув кітву, котру я змайстрував із поламаного абордажного гака з корабля.
Тоді я закріпив човен, узяв рушницю, висів на берег, зійшов на пагорб, звідки побачив риф та банку й вирішив ризикнути.
Озираючи звідти море, я зауважив потужний буйноплин, що ринув на схід і наближався до коси, і я ще тоді подумав про загрозу, що ця течія могла б мене занести у відкрите море, звідки я не зможу повернутися на острів; так і було б, якби я спочатку не видерся на цей пагорб; таку саму течію видко було й з другого боку острова, тільки трохи далі, а попід берегом – водокруч, – щойно я вийду з першої течії – тут таки потраплю у водокруч.
Однак зо два дні я простояв на кітві через свіжий східний південно-східний вітер усупротив течії, і на косу наганяло хвилі, – тому було небезпечно триматись берега через хвильовий нагін, а віддалятись – через течію.
На третій день вітер з ночі ущух, море вляглося, і я ризикнув: та знов мені судилось стати осторогою для нетертих і невчених стерничих, бо щойно підійшов до коси, менше, ніж на довжину свого човна, я опинився на страшенній глибині течії, що ринула, як у лотоку млина; човен понесло з такою силою, що я заледве втримував його з краю бистроплину, але водночас мене відносило все далі від водокручі по ліву руку. Вітер на допомогу мені не знімався, а веслувати було марно: я вже гадав, що мені гаплик, бо зрозуміло, що як з одного й з другого боку острова течія, то за кілька ліґ вони зіллються, і тоді кінці в край; і уникнути ж цього ніяк, і тепер загину я не від моря, бо воно лагідне, але від голоду. На березі, щоправда, знайшов черепаху, насилу вкинув її в човен; ще був у мене глек прісної води, але що це дає людині на просторонях океану, де ні берега нема, ні суходолу, ні острова на тисячі миль довкруг.
Наразі я побачив, як легко провидіння Бога може далі погіршити жалюгідний стан людства. Я поглянув на свій пустельний і незаселений острів, як на найприємніше місце на світі, і серцем я знову туди линув. І руки простягав до нього в жаданні: «Щаслива пуще!»- приказував я. - Більш ніколи тебе не побачу. Бідолахо, що станеться з тобою?» Потім я докоряв собі за чорну невдячність, нарікання на самотність, а нині я б усе віддав, щоб повенутись на той берег! Так, ми не бачимо нашого дійсного стану, доки нема розуміння альтернативи,нічого не цінуємо, що маємо, доки його не втратимо. Важко уявити мій переляк, коли побачив, що мене винесло у чисте море на дві ліґи від мого любого (таким він мені тепер здавався) острова, який розпач мене посів, що ніколи я вже туди не повернуся. Однак я веслував до знесилення на північ, тобто поближче до краю течії, де водокруча, і коли опівдні сонце перейшло зеніт, здалося, що з південного південного сходу в обличчя подув бриз. Це мені піднесло дух, особливо коли за півгодини бриз почав розбиратися. До острова вже був далекий світ, і якби ще й хмари чи туман, то було б зовсім кепсько, – адже коли зазору й компасу немає – невідомо, куди плисти, проте й надалі була погода, я знову поставив щоглу, розвинув вітрило й покермував якомога на північ, аби видістатися з течії.