Я довго не міг опам’ятатися, хоча й знав, що це папужок і ніхто інший не міг бути. По-перше, я дивувався, як він сюди нагодився, а по-друге, – як він саме тут пристосувався, а не деінде; у кожному разі, я заспокоївся, що це саме мій Папужок; я простяг йому руку й покликав на ім’я Папужок, компанійське створіння відразу вмостилося своїм звичаєм на мій великий палець та продовжило своє: «Бідний Робіне Крузо! Як я сюди потрапив? Де я був?», – так ніби радів, що бачить мене знову, і тому я забрав його з собою додому.
Мені надовго перехотілося блукати морями: ще протягом довгих днів треба було осмислити всі небезпеки, яким я піддавався. Я дуже хотів би, щоб човен був з цього боку острова, але не знав, як це практично зробити. Думку про східний берег, який я обплив, слід облишити, бо на саму згадку в мене серце мре й кров стигне, а про протилежний берег я не мав жоднісінької уяви, проте якщо здовж західного берега течія така ж сильна, як на сході, то знову доведеться наражатися на ризик, що мене понесе геть у чисте море; отакі думки мене обсіли, і я поклав собі обійтися тим часом без човна, хоч на виготовлення його й спуск на воду пішло стільки місяців.
Такий настрій панував майже рік, протягом якого, як ви самі розумієте, жив я тихо й самотньо та подумки змирився зі своїм станом та цілком поклався на волю Провидіння; у моєму щасливому існуванні бракувало тільки товариства.
Протягом цього часу я став набагато вправніший в усіх побутових справах, і, гадаю, з мене був би чудовий тесля, особливо зважаючи на нестачу в мене інструментів.
Окрім того, я зробив несподіваний поступ у гончарстві, освоїв гончарський круг і набагато простіше й краще формував вироби, на які раніше прикро було дивитись. Проте найбільше я пишався чи радів таким своїм виробом, як люлька; нехай була вона потворна і незграбна, червона, як і всі мої гончарськіі вироби після випалювання, але ж і міцна, солідна, добре курилася, – мені з нею було добре, бо я ж таки завжди був завзятий курець, на кораблі теж були люльки, але я про них якось забув, бо не знав, чи на острові росте тютюн, а коли схаменувся й ще раз обшукав корабель, то їх вже десь не було.
Покращення торкнулись і мого кошикарства: я понаробив безліч потрібних кошиків, щоразу придумуючи їхню форму; може, й не такі гарні, вони були зручні, доладні та держкі. Наприклад, якщо я упольовував козу, то вішав її на дереві, дер шкуру, білував, розбирав і ніс додому в кошелі, так само й з черепахою – я її розпатрував, виймав яйця, відпаював пару куснів м’яса, і мені цього вистачало; все це в кошику я забирав додому, а решту кидав на місці. У великі, глибокі зсипи я зсипав підсушене відмолочене зерно.
Запас пороху в мене танув; зарадити цьому я не міг і почав дедалі частіше замислюватимся над тим, що робитиму, коли порох скінчиться, тобто – як я полюватиму на кіз. Я вже згадував, що в третій рік перебування тут я тримав цапеня, приручив і сподівався знайти цапа, та ба, – коза так і постаріла, вбити її я не наважився, і вона здохла від віку.
А на одинадцятому році мого життя на острові почав вичерпуватися запас пороху, і я почав міркувати, як виготовити пастки чи западниці, аби ловити живих кіз, а ще краще козу з козеням. Спочатку я змайстрував хапки: гадаю, вони туди не раз потрапляли, але наряддя моє було кепське: я не міг усе до ладу задротувати, і вони з’їдали принаду й тікали. Нарешті вирішив спробувати вовківні: вирив кілька великих ям там, де, за моїми спостереженнями, вони звичайно паслися, вкрив їх плетеницями свого ж виробу, на які накидав побільше всякої всячини; спочатку я не заряджав пастку , а просто поклав кілька колосків ячменю й насипав трохи сухого рису, і простежив, що кози приходили, все поїли й наслідили. Тоді якось напровечір я налаштував три пастки, а вранці вони виявилися порожніми і принади в них нема, – чимале розчарування. Але – не буду втомлювати вас деталями я вдосконалив пастки, і вже уранці у пастці знайшовся великий старий цап, а в іншій – троє козенят: цапеня й дві кізки.
Що робити зі старим цапом, я не знав: я хотів видістати його з ями, але він люто кидався на мене. Можна було б убити його, але нащо, – і я випустив цапа, і він з несамовитого переляку помчав геть. Лише згодом я переконався, що голод приборкує навіть левів. Якби я вголодив його три-чотири дні в ямі, а тоді дав т рохи води й зерна, він присвійчився б, як козеня, бо кози піддатливі й розуміють добре ставлення.