Але наразі я того не знав і відпустив його, а трьох козенят повиймав із ями, зв'язав мотузкою й насилу допровадив додому.
Вони далеко не відразу почали їсти: я помалу присвійчив їх солодким маїсом. Тоді я зрозумів, що, коли закінчиться порох і шріт, козлиною можна буде забезпечуватися тільки за рахунок череди свійських кіз біля дому. Але ж треба ще відокремити свійських від диких, бо, вони підростатимуть і дичавітимуть. Для цього треба добре обгородити лісою чи живоплотом обору, з якої не втечуть свійські кози й до якої не проникнуть дикі кози.
Одній людині поставити таку обору не до снаги, але що вдієш, коли треба, –і я заходився шукати ділянку, де є паша, вода й прихисток від сонця.
Той, хто на цьому знається, вважатиме, що я зопалу обрав ніби підходящу місцину (рівнина – лука чи то саванна, як у нас це називають західні колоністи), – де-не-де джерельця й з одного боку гай; хоча їм здасться кумедним, що я збирався влаштовувати загорожу чи живопліт милі на дві наокіл. Проте недоумство не в такій кружині, бо часу вистачило б і на десять миль, а в тому, що на такій площі мої кози подичавіють так само, як і на волі, і в колосальній оборі я їх просто не впіймаю.
Я вже вивершив ярдів п’ятесят загорожі, коли мені спливла ця думка: я відразу зупинився й вирішив спочатку обпарканити обору півтораста на сто ярдів, що тим часом умістить всю мою череду, а коли череда приростатиме – обору можна буде збільшити.
Таке хазяйське рішення навіть заохотило мене до роботи. Місяці три пішло на першу ділянку, а тим часом я припнув на кращій ризці з пашею отих трьох козенят, аби вони паслися ближче до мене й призвичаювались, – вряди-годи я приносив їм ячмінні колоски чи жменю рису та годував з руки, щоб, коли я завершу обору й відпущу їх, вони дибали за мною й мекекали, випрохуючи жменю зерна.
Це мене влаштовувало, і за півтора року в мене було десь дванадцять кіз із козенятами, а ще за два роки – сорок три, крім тих, що пішли на харчування. Потім зробив ще п'ять загород для випасу з загоном для вибраковування та ворітцями між ними.
На цьому не край: крім козлини, в мене з’явилося й молоко, про котре я спочатку не думав, а потім справді втішався, бо дійна худоба давала галон-два молока на день. Природа, даючи поживу кожній істоті, навчає як її використовувати; я зроду не доїв корову, а тим більше козу, а як роблять масло й сир, бачив лише в дитинстві, і ось тепер, після багатьох намагань, почав робити масло й сир, а також добувати сіль (була ще й сіль, висушена сонцем на прибережних скелях), – відтак мені всього цього ніколи не бракувало. І це достеменна ласка Творця до Своїх сотворінь, навіть приречених на загибель! Він і біду робить солодкою та дає привід хвалити Його за хурдиґу й в'язницю! Який стіл наготовано мені у пущі, де спочатку я збирався померти з голоднечі!
Розділ XI. Людський слід на піску
Навіть стоїк усміхнулася б, побачивши мою сімейку в обід. Ось я, володар і пан усього острова і мені підвладне життя усіх підданих, – я міг вішати, силувати, дарувати й відбирати свободу, і ніхто не вчинить мені заколоту. А погляньте-но, як я сам обідав, наче король в оточенні слуг! Лише Папужка як фаворит мав право говорити до мене. Мій старий і непритаманний собака не знайшов на острові представника свого виду, аби продовжити свій рід, завжди сідав праворуч від мене, а дві кішки – одна по один бік столу, друга по другий – чекали на смаколик від мене як знак особливої ласки.
Але це не ті дві кішки, що я забрав з корабля, бо ті поздихали, і я власноруч поховав їх біля дому, але одна з них привела кошенят від якоїсь істоти, що двох із них я зберіг і приручив, а решта дременула в ліс і здичавіла, завдавши мені згодом чимало клопоту, бо залізали до моєї домівки й крали харчі, доки не довелось більшість із них пререстріляти, й тільки тоді решта дала мені спокій. У такому товаристві й з такими статкпами я жив, – бракувало мені хіба що людей до компанії, але незабаром і людей стало забагато.
Мене ж ото весь час конозило поплавати човном, щоправда без зайвого ризику, отож – то вигадував собі різні способи доправити човен на мій бік острова, то на якийсь час заспокоювався. Хтілося піти на той пагорб, з якого під час останньої пригоди я озирав берегову лінію, придивлявся до течії, аби вирішити, що діяти; щодня бажалося дедалі більше, й нарешті поклав я йти туди пішки понад берегом. Так і вчинив, але якби в Англії хтось зустрів таку подобизму, то бігме перелякався б або розреготався б, а що я сам часто роздивлявся себе, то й тепер усміхнувся на думку про те, що подумали б у Йоркширі на вигляд драбуги в такому вбранні. Послухайте-но, як я виглядав.