Якби мені хоч тоді вистачило глузду вернутись до Гала й додому, я був би щасливий, а мій батько, як у притчі нашого милостивого Спаса, зарізав би для мене вгодоване теля, бо він чув, що корабель, на якому я відплив, зазнав трощі на Ярмутському рейді, а про те, що я не потонув, довідався дуже нескоро.
Проте лиха доля тупо й необорно підштовхувала мене і, – хоча деколи лунав остережний голос розуму та з’являлись тверезі міркування з приводу повернення додому, – мені забракло сил проти неї. Не знаю, як назвати, але це, либонь, не таємнича невідпорна спонука, що примушує нас ставати знаряддям власної загибелі, хоча усе ніби й перед віччю, і ми з розплющеними очима линемо на загибель. Не міг я втекти від своєї щербатої долі, а вона змушувала мене ставити чоло спокійним розважанням і доказів із давніх моїх роздімув, силувала забути наочну науку, яку я здобув під час першої своєї спроби..
Мій товариш, син власника судна, який за першим разом мене загітував, свій запал втратив. В Ярмуті нас оселили в різних місцях, тож ми здибалися лише за два-три дні, і я помітив, що тон його змінився на меланхолійний; він хитнув головою, привітався, пояснив батькові, хто я такий та як я спробував вийти в море, аби далі їхати на чужину, а батько його звернувся до мене поважно і турботливо: «Юначе, більш ніколи не ходіть у море: вважайте це простою й наочною прикметою того, що вам не слід ставати мореплавцем». «Чому? – не погодився я. – Ви теж більше не подастесь у море?» «Зі мною інша справа, – відповів він, – це моє покликання, а отже – мій обов’язок, а вам під час пробного плавання Небо дало скуштувати, що на вас чекатиме, якщо ви не оступитесь. Можливо, саме через вас з нами усіма це й сталось
- Це інша річ, – відповів він.- Це мій фах і, виходить, мій обов'язок, а ви пустилися в море на спробу. Отже, небо дало вам покуштувати того, чого ви повинні чекати, якщо будете стояти на своєму. Може, все це сталося з нами через вас, як з Йоною, котрий тікав на кораблі у Таршіш. Будь ласка, – вів він далі, – скажіть, чим ви займаєтесь і з якого приводу пішли у море?» Тоді я розповів йому трохи про себе, а наприкінці його огорнув дивний запал: «За які прогріхи, – мовив він, – цей миршавець потрапив на мій корабель? Відтепер я ні ногою на один корабель із вами навіть за тисячу фунтів». Зрозуміло, цей вибух почуттів у нього стався через втрати, на які він наразився, але наразі перебрав зі мною міру. Після цього він розмовляв зі мною поважно, закликав повернутися до батька й не спокушати Провидіння, яке може знищити мене, бо очевидно, що рука Неба проти мене. «Повірте, юначе, – сказав він на завершення, – якщо ви не повернетесь, то скрізь, куди ви не прямуватимете, на вас чинатимуть небезпеки й розчарування, доки не справдяться всі слова, мовлені до вас батьком».
Незабаром по тому ми розпрощались, бо мені не було чого йому сказати, і я його більше не бачив і подальшої долі не знаю. Щодо мене, то якийсь гріш у мене в кишені був і я подався до Лондона суходолом; і дорогою, і вже у Лондоні в мені точилася боротьба щодо подальшого життя – вертати додому чи знову пускатися в море.
Щодо повернення додому, то всі розумні аргументи заглушувалися відчуттям сорому, бо я відразу уявляв як мене візьмуть на глум сусіди, і мені буде ніяково дивитися не тільки на батьків, але й на чужих людей, і, дійсно, згодом я часто спостерігав, наскільки безглуздою та ірраціональною буває людська вдача, передусім у молоді, і те, чим вони при цьому керуються,– тобто грішити не соромляться, а соромляться покути, не соромляться робити якусь дурню, а соромляться повернутися до того, за віщо їх можна було б вважати розумними.
Якийсь час я так і перебувався, не знаючи, на яку стати та як жити далі. Ні за віщо не хотілося вертати додому, і помалу стиралися з пам’яті спогади про біду, а з тим – і бажання повертатися слабло, аж нарешті я ті думки покинув і почав розмірковувати про подорож.
Розділ ІІ. Рабство і втеча
Та сама негода, що й уперше поривала мене до втечі з батьківського дому, накинула мені шалену й нестравну ідею про збагачення, настільки втовкмачила мені ці химерії, що я ніби оглух до щирої поради, умовлянь і навіть батькової заборони… отож та сама негода під’юдила мене на зовсім пропаще діло, і я зійшов на облавок судна, яке прямувало до берегів Африки, або, як це просто називали наші моряки, вирушив до Ґвінеї.