Поруч – обора для худоби, тобто для кіз, на загордження котрої я поклав багато праці, – треба було пильнувати виломів, або кози не повтікали. Я з тим досить наморочився, доки густо не понавстромлював кілки поза огоржею, і вийшов у мене радше частокіл, а не живопліт, де й руку наскрізь не простромиш, а вже найближчої дощової пори усі кілки попроростали, й моя загорода стала міцнішою за будь-яке обвалування.
Тобто я байдики не бив і докладав усіх зусиль, щоб усе до ладу влаштувати, бо я вважав утримування худоби надійним запасом м'яса, молока, масла й сиру на весь час мого перебування на острові, хоч і на сорок років; тримати ж бо худобу можна лише в надійній оборі, що я й прагнув забезпечувати за допомогою щільного частоколу, а коли кільки мені попроростали, я навіть узявся їх проріджувати.
Тут же ріс і мій виноград, що давав мені на зиму ридзинки, які я ретельно запасав і які були моїми найліпшими ласощами, котрі були також просто приємною, цілющою, доброю, тривною й відсвіжуючою поживою.
Фільварок був на півдорозі між головним осідком і місцем, де я залишив човен, й тому я ночував або перепочивав тут дорогою туди, бо я часто навідувався до човна й тримав його гашотові. Інколи я плавав на ньому для розваги, не вдаючись у ризиковані виправи, – не далі за один-два кидки каменя від берега, – мене відлякували мої теперішні знання про течії, вітри та інші лиха.
Але наразі я переходжу до нової сторінки в своєму житті. Ідучи якось опівдні до човна, я раптом побачив чіткий слід босої людської ноги на прибережному піску. Мене як загромило, я ніби з’яву побачив. Прислухався, озирнувся довкола, – анічогісінько, вийшов на пагорб, щоб бачити далі, пройшов туди й назад берегом більш нічого, крім цього сліду. Тоді вирішив ще раз його роздивитись – чи не привиділось мені, але ж ні – ось чіткий слід ноги: пальці, п'ятка і решта… я не міг збагнути, звідки він тут; думка думкою пошибала і, збентежений, я повернувся до свого укріплення, не відчуваючи землі під ногами; з перестраху я кожні два-три кроки озирався, сахався кожного куща й дерева, а пеньки здаля здавалися мені людьми. Уява малювала мені несписанні речі, буяли несамовиті думки, безглуздя спливали на гадку.
Я тікав до свого замку (здається, саме відтоді я почав називати своє житло), як від нагоні. Не пригадую вже, чи переліз я по драбині, як передбачалося, чи проліз в отвір у скелі, який називав дверима, – ще й на ранок я не міг цього пригадати, бо ніколи переляканий заєць не ховався у криївку чи лисиця – у нору з таким жахом, як я в своє прихилище.
Уночі я не склепив повіки: що далі було джерело страху, то більше я ним переймався, що, власне, незвично й суперечить поведінці наляканих істот, але мене настільки спантеличили уявні страхіття, що навіть здаля мене бентежили кошмари. То мені ввижалося, що це диявол, бо хто ж іще в людській подобі може сюди потрапити? Якщо це людина, то де ж судно? Та й де інші сліди? Як людина могла сюди забрести? Але дивувало й те, що, якщо Сатана у людській подобі у цій незбагненній дичавині залишив той слід ноги, як він міг сподіватися, що я той слід побачу? Я міркував, що диявол міг би знайти безліч інших способів налякати мене, ніж той єдиний слід, – я жив на іншому боці острова, і тому шанс, що я побачу слід, один з десяти тисяч, ще й на піску, де його може змити перший-ліпший вітровий нагін. Усе це не трималося купи й не пасувало до наших уявлень про підступи диявола.
Під тиском таких міркувань, я виснував, що це не диявол, а такі небезпечніші за нього істоти, як дикуни з землі навпроти мого острова, котрі вийшли в море на каное, а течії течія або супротивні вітри пригнали їх до острова, – вони зіходили на берег, але знов подалися в море, бо їм так само бридила ця пуща, як мені їхні відвідини.
Доки ці умисли розбивали мені голову, я подумки дякував, що мені під ту пору поталанило не бути там і що вони не запримітили мого човна, тому що тоді вони здогадалися б, що на острові хтосьл є й шукали б мене. І тут я насправжки перелякався, що вони таки знайшли човен й здогадалися, що на острові є люди, і тоді вони напевне припливуть у більшій кількості та з'їдять мене, а як не знайдуть мене, то знайдуть загороду, знищать збіжжя, заберуть худобу, а я загину в нестатках.
Так страх ппозбавив мене реліґійної надії, віри в Бога, що спиралась на чудесний прояв Його ласки до мене, ніби Той, Хто досі дивом годував мене, не міг владою Своєю тримати мене в Своїй опіці, що досі робив зі Своєї ласки. Я закидав собі ледарство, бо сіяв більше, ніж з розрахунку на річну потребу, а тим часом якесь лихо могло б знищити посіви, і настільки слушним прозвучав цей докір самому собі, що я поклав робити надалі дво-трирічний запас, аби в кожному разі не залишитися без хліба.