Отож, шукав я шукав, де ті обори розкидати, й зупинився на одній затишній місцині, що припала мепні до серця: джерелиста місцина в хащах, де я колись блукав, намагаючись повернутися додому зі східного узбережжя. Відкриту місцину на три акри зусібіч оточував ліс як природна огорожа, – принаймні, не треба було тут докладати стільки прані, як у попередньому випадку.
Я негайно став до роботи й менше, ніж за місяць, обгородив ділянку, аби моя свійська череда була захищена, а тоді перевів до цієї обори десять молодих кіз і двох цапів, а тоді вже узявся вдосконалювати огорожу, проте я вже не поспішав, і тому часу на це пішло більше. Усе це я заходився робити через переляк з приводу отого сліду, бо доти я не бачив, аби якась людина наближалась до острова, – два роки страху ускладнили моє життя, і це зрозуміло кожному, хто розуміє, що таке чекання на загрозу від людини. З сумом визнаю, що збентеження в думках дуже позначилось на моїй реліґійності, – мене гнітив ляк і жах від можливості потрапити до рук дикунів та людожерів, і я рідко звертався до свого Творця, та й робив я це без властивої мені душевної покори та спокою; я молився навпіл з тривогою, в небезпеці, щоночі чекаючи, що мене вб’ють і з’їдять, а тим часом я з досвіду знаю, що молитися краще в умиротворенні, з вдячністю, любов’ю та ласкою, ніж коли страх вибиває з рівноваги; людині так само важко виконувати обов’язок молитви Богові перед лицем лиха, як і прикутому до ліжка покутувати, бо збентеження так само впливає на духовний стан, як інші обставини на тіло, адже порушення душевного спокою – така ж недуга, як і хвороба тіла, чи ще й більша, тому що молитву Богові вчиняє дух, а не тіло.
Але йдемо далі. Забезпечивши утримання невеличкої частини свого стада, я рушив у пошуках ще одного такого вигідного місця; під час одніє такої виправи далі на захід, ніж я доти заходив, я подивився на море, і, здалося, побачив у далечині човен. В одній матроській скрині, що я доправив з корабля, було пару прозорних труб, але я їх не брав з собою, а без них я дарма видивлявся до болю в очах та й кинув; хтозна чи то справді човен, але, коли я зійшов з пагорба, то більше його не бачив, проте вирішив надалі не ходити без прозорної труби в кишені. На цьому, невідомому мені березі я відразу переконався, що людські сліди на острові – не дивина, як гадалося, – просто за велінням долі мене викинуло на той бік острова, куди дикуни ніколи не причалювали, бо інакше я швидко дізнався б, що каное з протилежного острова припливають досить часто або у пошуках гавані, коли запливали далеко в море, або після побойовиськ на каное, коли переможці привозили сюди полонених і своїм жахливим людожерським звичаєм всіх мордували та з'їдали, про віщо йтиметься далі.
З пагорба, як я казав, я спустився на південно-західний берег і став, як укопаний, та з невимовним жахом дивився на численні розкидані черепи, кістки рук, ніг та інших частин людських тіл; очі мої прикипіли до паленини, де було багаття: там дикуни викопали круг, аби сидьма бенкетувати, поїдаючи таких самих людей, як і вони.
Мене це все настільки вразило, що я забув про небезпеку: думки мої юрмилися довкола цієї нелюдської, пекельної буртальності, жахливого виродження людського єства, – я чував про таке раніше, але ж бачив уперше; я відвернувся від цього страховиддя, у животі почалися курчі, і я був би зомлів, якби не зблював; мені відлягло, але залишатись там я не міг і поквапився на пагорб і далі – до своєї оселі.
Відійшовши подалі від тієї місцини, я, не виходячи з дива, зупинився, отямився і розчулено, зі слізьми на очах, подивився вгору та подякував Богові за те, що сподобив мене народитися в іншій частині світу, чим відокремив мене від цих жахливих істот, і хоча я нині бідую, у мене є свої втіхи – їх більше, ніж нарікань; і навіть у біді мене підтримувало знання про Бога та надія на його благословення, – це переважувало всі поточні й майбутні поневіряння.
Сповнений удячності, я повернувся до замку, де почувався тепер спокійніше, ніж перед тим, бо переконався, що ці негідники припливали не по здобич (либонь не ведьми й сподівалися чимось тут розжитися), – у хащах на тому боці вони нічого корисного собі не знаходили. За вісімнадцять років я там жодного людського сліду не бачив, і ще вісімнадцять років мене тут не знайдуть, якщо не потраплю їм на очі, що малоймовірно, – треба просто сидіти тут і особливо не висовуватись, доки не з’явиться хтось ліпший за людожерів. Але через огиду до паскудних дикунів і їхнього нелюдського звичаю поглинати один одного, я поринав у сумні роздуми й протягом двох років тримався в межах своєї царини або, власне, трьох своїх плантацій – там, де був мій закмок, мій так званий фільварок та загорода в лісі, де я лише кіз порав; моя природна знехіть до цих пекельних мерзотників була така, що я боявся зустрічі з ними так само, як і з дияволом. За весь час навіть на човен не ходив поглянути та почав подумувати, аби зробити інший, бо вирішив більше не пробувати доправити човен морем, аби не натрапити на ці створіння в морі, бо знав, що мені роковано, якщо вони мене схоплять.