Я помалу заспокоївся й почав роздивлятись печеру: виявилось – невеличка, футів дванадцять навбач, безформна – ні кругла, ні квадратна, і не руками людськими зроблена, а природою. На протилежному кінці я зауважив ще один прохід, але такий низький, що просунутись можна було тільки рачки, а куди він вів, я не знав і вирішив, не маючи свічки, відкласти свої вивідини до наступного дня, коли прийду зі свічками, трутницею, яку я зробив з замка мушкета та запальною сумішшю в пушці.
Отож, назавтра я взяв шість великих свічок власного виробу (я робив дуже гарні свічки з козиного лою, щоправда лишалися проблеми з ґнотом, який я виготовляв з ганчір’я або розсотаних мотузів чи інколи ще з висушеної шкуринки такого будяка, як жалива) і рачки проліз другим проходом ярдів десять, а це було досить сміливо, бо я не знав, скільки треба повзти та що там далі. Коли я проповз вузину, стеля повищала – футів до двадцяти, і аж тепер я побачив, що величнішого виду на острові нема: тисячами світел стіни відбивали світло двох моїх свічок. Що ж воно таке в цій скелі, я не знав: діаманти чи ще якісь клейноди чи радше золото?
У цій дивовижні печері чи ґроті панувала цілковита темрява, під ногами – суха й рівна поверхня, трохи вкрита ріняком, ніяких смердючих або отруйних істот, стіни не вогкі, на голову не крапає. Єдина незручність – прохід, але для потрібної мені криївки це, може, й добре, тож я зрадів своєму відкриттю і відразу взявся переносити до неї найпотрібніші мені речі: насамперед це запаси пороху, запасна зброя – дві з трьох моїх рушниць на птахів, три з вісьмох мушкетів, залишивши на господарстві п’ять, котрі я прилаштував біля зовнішньої огорожі як гармати й котрі могли будь-якої миті використовуватись проти нападників.
Під час цього перенесення я відкрив бочку з підмоченим порохом, яку вирятував з моря; виявилось, що вода зусибіч просякла лише на три-чотири дюйми, і намоклий порох задубів і зберіг решту, як шкаралупа захищає зерня, – тож мені додалося шістдесят фунтів відмінного пороху. Це було приємне відкриття; відтак я весь порох переніс до ґроти, про всяк випадок залишивши вдома два-три фунти, туди ж я переніс все оливо для куль.
Тепер я почувався як старожитній велет, що наче жив у печері чи порожняві скелі, де на нього ніхто не зазіхав, бо я себе переконав, що й п'ятсот дикунів мене не вистежать, а як вистежать, то не наважаться тут напасти.
Знайдений старий цап назавтра здох на порозі печери, і мені простіше виявилось там же викопати яму, вкинути цапа й закопати, щоб не засмердівся, ніж тягти його надвір.
Розділ XIII. Троща іспанського корабля