Минав двадцять третій рік перебування на острові, і я так обжився там, що, якби мені не загроза дикунів, то згодився б і решту віку звікувати, доки дух свій не віддам, як старий цап у печері. Я собі на розраду придумав розваги та забавки: по-перше, я вчив папужку, і він на людський манір виразно артикулював, втішаючи мене, і прожив він зі мною двадцять шість років. Скільки він ще прожив без мене, я не знаю, але в Бразилії вірять, що папуги живуть сто років. Мій собака був приємним і люблячим компаньйоном років шістнадцять і здох від старості. А коти, як я казав, вони настільки розмножились, що довелось кількох пристрелити, бо вони об’їли б мене; з часом, коли дві кішки з корабля здохли, а решту я попроганяв і кинув годувати, вони втекли до лісу й здичавіли, а собі я лишив двох-трьох приручених улюбленців, що їхніх кошенят завжди топив, – ті, що лишились, належали до моєї сім'ї. Крім того на господарстві було двоє-троє козенят, яких я привчив їсти з рук, а ще мав двох папуг, які добре говорили й називали мене «Робін Крузо», але їм далеко було до першого Папужки, та й поправді морочився я з ними менше. На березі я піймав і приручив кількох не відомих мені морських птахів та обітнув їм крила, а що патики, які я повстромлював перед оборонним валом проросли й утворили густий гай, птахи уподобали підлісся й розмножувалися там, що вельми мене тішило, – тож і був я життям своїм дуже задоволений, аби ж ото тільки не загроза від дикунів.
Проте долі не минути, і нехай мої читачі зрозуміють, що в житті часто зло, якого ми цураємось, і яке цілком може нам сподорожувати й гнітити нас, стає засобом рятунку або дверима, через які можна піти від злигод. Я міг би навести чимало доказів із свого химерного життя, але найхарактернішими стали останні роки самотнього перебування на острові.
Йшов грудень двадцять третього року, час південного сонцестояння (бо це ж таки не зима), пора жнив, коли доводилось багато працювати в полі, аж ось, вийшовши якось удосвіта, я здивувався, побачивши милі за дві багаття в березі – там, де я раніше бачив дикунів, але не на протилежному, а на моєму боці острова.
Це видовище завдало мені страху, і я причаївся усвоєму гайку, побоюючись якоїсь несподіванки; мене бентежило, що коли дикуни почнуть тинятися островом і знайдуть невижату або вижату ниву чи інші докази моєї діяльності, вони відразу здогадаються, що тут є люди, і не заспокояться, доки мене не знайдуть. У відчаї я повернувся прямцем до замку, прибрав за собою драбину і надав усьому дикого й природного вигляду.
Потім я приготувався до оборони. Зарядив на позиції у моєму укріпленні всі так звані гармати, цебто мушкети, та пістолі, поклавши битися до кінця, але й не забув віддати себе Божій опіці та щиро молити Бога врятувати мене від варварів. Так минуло зо дві години, і я почав хвилюватися через брак відомостей ззовні, бо на розвідини посилати мені нікого. Ще трохи посидів, міркуючи, на яку стати, а тоді терпець мені урвався, і я притулив на рівному місці драбину до гори, виліз нагору, витяг її за собою й ще раз притулив до гори та виліз на вершину, вийняв прозорну трубу, яку прихопив із собою, ліг на живіт і почав спостерігати за тим місцем. Відразу побачив не менше дев'ятьох голих дикунів, що сиділи довкола невеличкого багаття, розкладеного не для того, щоб зігрітись, бо й без того було спекотно, а щоб приготувати варварську страву з людського м'яса, яке захопили з собою… невідомо, чи живу людину вони везли, чи вже розчленовану.
Два своїх каное вони витягли на берег, а що був відплив, вони, здається, чекали на приплив, щоб повернутись назад. Важко уявити, як побачене мене занепокоїло, особливо те, що це ж на моєму боці острова, зовсім близько, проте коли я зрозумів, що їхнє прибуття пов’язано з припливом, я трохи заспокоївся, бо у приплив я міг, не боючись, виходити, якщо дикунів ще не було; завдяки цьому спостереженню я без тривоги продовжив жнивувати.
Як я сподівався, так і сталось: щойно в західному напрямі прибула вода, вони сіли в каное та повеслували геть. Забув сказати, що десь за годину до того, як рушати, вони танцювали, і в прозорну трубу я добре бачив їхні пози й жести. Я спостеріг, що всі вони голі, як лопуцьки, але не розгледів – це чоловіки чи жінки.
Побачивши, що вони посідали й попливли, я дві рушниці завдав собі на плечі, два пістолі устромив за пас, велику шаблю без піхов припасував збоку і – мерщій на пагорб, звідки я уперше їх усіх побачив. На вершині я був за дві години (з такою кількістю зброї швидше йти не виходило) й побачив звідти ще три каное дикунів, а далі, у морі, всі каное прямували до того берега на обрії. Просто жах, а ще страшніше видовище чекало на мене, коли я спустився додолу й побачив залишки гидоти, яку вони творили в березі: кров, кістки й кусні людського м'яса, яке ці нетяги їли й глитали, празникуючи та звеселяючись. Мене усе це настільки обурило, що я знову став на думку мордувати всіх, кого побачу там, хоч скільки їх там буде. Наскільки я зрозумів, вони відвідували острів нечасто, бо ж оце припливли вони цього разу лише через п'ятнадцять місяців, , а в межичассі – ні їх самих, ні їхніх слідів, ні знаку якогось, – схоже, що дощової пори вони взагалі не рушали в далеку путь. Але спокою я не мав, бо першої-ліпшої миті чекав на їхню появу, через що я й вважаю, що очікування зла дошкульніше за саме зло, особливо якщо нема змоги позбутися цієї тривоги й чекання.