На превеликий жаль, у цих виправах я не наймався матросом, бо хоч і праця важка, але я навчився б матроської професії і міг би згодом дослужитися до чину помічника капітана, лейтенанта флоту або й капітана. Проте судилося мені завжди обирати щось гірше, як і в цьому випадку, бо маючи гроші в кишені та добру одіванку, кортіло зійти на облавок джентлменом, – тому ні до якої справи я на кораблі не пристав і нічого не навчився.
У Лондоні мені судилося пристати до доброго товариства, що не часто випадає таким лайдакам, як я; чорт на таких при кожній нагоді настановляє пастку, проте в мене вийшло інакше. Спочатку я познайомився з капітаном судна, який вже ходив до берегів Ґвінеї, – йому там поталанило, і він знову лаштувався туди плисти. Йому сподобалося балакати зі мною, і виявилось, що це наруч: почувши, що я плекаю надію побачити світ, він запропонував рушати разом з ним задарма, сказавши, що я буду йому товаришем у кают-компанії і компаньйоном, а якщо я візьму з собою щось на продаж, то зможу ще щось вторгувати та взяти з того бариш.
Я ухопився за цю пропозицію, потоваришував із сумлінним і чесним капітаном та вибрався з ним у далекий плав, прихопивши дещицю до продажу, а завдяки безкорисливості й дружбі капітана ще й добряче на тому вторгував: як порадив мені капітан, я фунтів на сорок понакуповував різні цяцьки та дріб’язок. Я написав до родичів, і родичі допомогли мені зібрати ці сорок фунтів, якось вплинувши на батька, чи, принаймні, на маму, аби вони дали хоч таку суму на першу виправу.
З усіх своїх пригод, либонь, лише цю виправу я назвав би вдалою, і цим я завдячую чеснотам мого друга капітана, що під його орудою я придбав знання з математики та навігації, навчився креслити на мапі курс корабля, вести спостереження, тобто засвоїв підвалини науки моряка; йому було приємно вчити мене, а мені – приємно вчитись; цебто за час виправи я став і моряком, і купцем; мій виторг за крам склав п'ять фунтів дев'ять унцій золотого піску, що за нього в Лондоні мені дали майже триста фунтів стерлінґів, – оце ж відтоді з’явились у мене марнолюбні мрії, які згодом привели мене до руїни.
Звичайно, бувало, що і в цій виправі мені не таланило, передусім через гарячку: стояла страшна спека, а торгували ми на узбережжі між 15° північної широти та екватором.
Так я налаштувався на торгівлю з Ґвінеєю, а що мій друг капітан, на превеликий жаль, помер після повернення додому, я вирішив знову піти в такий самий рейс на тому ж судні, яким наразі кермував помічник капітана у попередній виправі. Але ще ніхто досі в таке клопітне не вбирався: ціла купа нещасть, хоча я з собою й 100 фунтів не взяв зі свого баришу, віддавши 200 на збереження удові капітана, жінці вельми порядній у стосунку до мене. Почалося з того, що – ще й на світ не заводилося – наш корабель, що йшов курсом на Канарські острови або, радше, між Канарами та африканським берегом, раптом почав під усіма вітрилами гонити турецький капер із Сали[1]. Рятуючись, ми також напнули всі вітрила, які тільки могли витримати наші реї та щогли; водночас побачили, що пірати нас наздоганяють і напевно доженуть за кілька годин, то й почали лаштуватися ми до бою, при тому, що в нас було дванадцять гармат, а в розбійників – вісімнадцять. Біля третьої години дня пірати дорівнялися до нас, але через помилку опинилися на траверзі не корми, а квартердеки, й тому ми відразу розвернули вісім гармат і ушкварили по них випалом; пірати відповіли нам гарматним вогнем і пострілами з ручної зброї двохсот стрільців на облавку, а тоді повернули під кутом до нас. У нас нікого не зачепило, і всі трималися гурту. Пірати готувались до нового нападу, а ми до – відсічі. Тепер пірати зайшли з другого боку квартердеки та вдалися до абордажу: шістдесят нападників на покладі відразу заходилися тяти й рубати вітрила й снасті. Ми зустріли їх шротом, дрітками, пороховими скриньками з сіканцями тощо і двічі звільняли очищували від них облавок. Аби далі не розводитись про ці сумні події, скажу лишень, що корабель наш далі пливти вже не міг, троє матросів полягло, а восьмеро дістали поранення, і через це довелося нам здатись і перетворитися на в’язнів у берберському порту Сала.
Моє ув’язнення виявилось не таким жахливим, як я спершу побоювався: мене, на відміну від решти, не доправили у столицю до султана, бо капітан капера вирішив залишити мене в себе як трофей, тому що йому для роботи знагодився саме такий молодий і моторний невільник. Отак я враз перетворився з купця на жалюгідного раба, і це достоту приголомшило мене, – я знову пригадав батькові пророчі слова, що буде мені біда й нікому буде мене рятувати; все справдилося, бо гірше й бути не могло: адже рука Неба лягла на мене та й по всьому, та, на жаль, як ви побачите з подальшої оповіді, це я тільки скуштував, що таке справжнє лихо.