То був найщасливіший мій рік на острові. П'ятниця нарешті розговорився й засвоїв усі потрібні назви – і речей, і місць, куди треба було піти, а також багато розмовляв зі мною, тож і в мене після тривалої мовчанки з розмовною мовою покращало. Крім утіхи від спілкування з П’ятницею, мені й сам парубок припав до душі: дедалі більше виявлялася в ньому проста й неудавана щирість; я полюбив це створіння, і він, у відповідь, полюбив мене так, як од віку не любив нікого.
Якось я схотів довідатись, чи не тягне його додому, а що вже він добре тямив по-англійському, я поцікавився, чи перемагав колись його народ у битві. У відповідь він усміхнувся: «Атож, ми завжди воювати краще» (він мав на увазі: «воюємо краще», і далі в нас вийшла така розмова:
Пан. Ви завжди воюєте краще, то чому ж тебе взяли в полон, П'ятнице?
П'ятниця. Мій народ попри все побив багато.
Пан. Як побив? Якщо побив, то чому тебе полонили?
П'ятниця. Та, де я був, їх переважало; вони брати один, два, три й мене; наші їх побили деінде, де мене не було; там наші взяли один, два, багато тисячі.
Пан. Тоді чому ваші не визволили вас із ворожого полону?
П'ятниця. Вони схопили один, два, три й мене й дременули на каное, а в наших тоді каное не було.
Пан. Ну, П'ятнице, а що ж твій народ вчинить із бранцями? Відвезуть кудись і з’їдять, як ці зробили?
П'ятниця. Так, мій народ теж їсти людей: всіх поїдять.
Пан. А куди їх відвозять?
П'ятниця. Кудись – куди схочуть.
Пан. І сюди теж?
П'ятниця. І сюди, і деінде.
Пан. Ти був з ними тут?
П'ятниця. Авжеж був (і показав на північно-західний берег, − це був, либонь, їхній вибір).
Отже, мій слуга П'ятниця раніше припливав з іншими дикунами на той берег для людожерства, що його жертвою й сам міг стати, і коли трохи згодом я наважився повести його туди, він одразу впізнав місце і розповів, що якось вони в такий спосіб з’їли двадцятьох чоловіків, двох жінок і одну дитину; він не знав, як «двадцять» англійською, і, натомість, поклав рядком двадцять камінців і попросив мене порахувати.
А переповів я про це, щоб перейти до наступного: після нашої розмови я запитав, чи далеко до їхнього берега від острова і чи губляться під час плавби їхні каное. Він відповів, що небезпеки нема й каное ніколи не втрачалися: трохи далі в море є течія і ранковий вітер віє в один бік, а пообідь – у протилежний. Я зрозумів, що це йдеться про схему морської припливно-відпливної діяльності, проте згодом довідався, що йдеться про взаємодію з морем великої річки Оріноко, в гирлі якої лежав наш острів, а берег на заході й північному заході − великий острів Тринідад біля північного краю гирла. Я узявся розпитувати П'ятницю про країну, її жителів, про море, про береги та про сусідні народи, і він про все чисто мені розповів. Я запитав його, як звуться ті сусідні народи, але він усіх називав карибами, з чого я виснував, що це ж саме їх у нас називають карибцями й позначають на мапі їхнє розселення від гирла Оріноко до Ґвіани й далі в напрямку міста Санта Марта. Він сказав, що коли йти битим шляхом поза місяць, тобто місце заходу місяця, що на захід від його краю, можна було прийти до таких білих бороданів, як я, і показав на мої довгі бакенбарди, про котрі згадувалося раніше; ті білі повбивали чимало чоловік (так він сказав), і я зрозумів, що П’ятниця мав на увазі іспанців, що їхня жорстокість в Америці стала людською поговіркою і розповіді про неї в усіх народів передавалися від батька до сина.
Я поцікавився в нього, чи міг би я з острова дістатися до тих білих бороданів. П'ятниця відповів, що «звичайно, як на два каное». Я ніяк не міг второпати, що це означає, аж нарешті насилу збагнув, що він мав на оці ніби баркас завбільшки з два каное. Ця частина бесіди мені особливо сподобалася, і я почав подумувати, що все таки трапиться нагода звідси втекти, а цей сарака дикун мені допоможе.
Відколи П'ятниця жив у мене, а передусім відколи він навчився говорити й розуміти мене, я намагався навчити його засадам релігійного знання, − ну, от якось я спитав, хто його зробив. І ця істота не зрозуміла мене: П’ятниця гадав, що я його про батька питаю; тоді я спробував зайти з іншого боку й спитав, хто зробив море, землю, по якій ходимо, гори, ліси. І він відповів, що поза межами всього жив такий собі Бенамукі; П’ятниця знав про цю видатну особу лише те, що Бенамукі дуже старий, древніший за море й землю, місяць і зірки. Тоді я спитав, що, коли цей дід усе створив, то чому всяка річ йому не вклоняється. П'ятниця з найповажнішим і найбезневиннішим виглядом сказав на те: «Усе на світі промовляє йому «О!». Я спитав, куди йдуть його краяни після смерті. Він пояснив, що всі пішли до Бенамукі. «А ті, кого з’їли, теж?» – спитав я. «Теж», – відповів він.