Мій новий патрон або хазяїн забрав мене до свого дому, і в мене жевріла надія, що от вирушить він знов у море, візьме мене з собою, і колись іспанський чи португальський військовий корабель захопить піратське судно, а мене випустять на волю. Та надія хутко змарніла, тому що він вирушив у море, а мене залишив на березі доглядати садок і поратися разом із іншими невільниками вдома, а коли повернувся додому, то звелів перебратися до каюти й доглядати судно.
Я обернув усі свої думки на втечу та на те, як це зробити, але нічого путнього не придумав, нічого справді реального, та й умовитися не було з ким – аби ж хоч хтось із моїх краян трапився серед невільників, – чи англієць, чи ірландець, чи шотландець, – а так я одним-один як пучка; і так упродовж двох років мене тільки мрії поривали, бо просвітку не було жодного.
Аж за два роки трапилася нагода, що відродила давню думку про спробу втечі. Патрон затримався вдома довше, ніж звичайно, і не споряджав свій корабель, – дейкали, що через брак грошей, – бо пересічно раз чи двічі на тиждень або й частіше у погоду він брав судновий пинас і рибалив на рейді, а веслярами тоді були ми з парубком Мареско; через це він інколи посилав мене зі своїм родичем-мавром, та парубком Мареском, як його називали, наловити риби.
Якось погідного ранку ми вибралися рибалити, але заліг такий густий туман, що ми за півліґи не бачили берега: усю добу ми надсадно веслували без жодних орієнтирів, і аж наступного ранку з’ясували, що рухалися ми не до берега, а від берега, і наразі відстань вже становила дві ліґи. І важко було, і ризиковно, але, попри горовий вітер, ми дістались до берега, добряче при цьому зголоднівши.
Наш патрон зважив на цей урок і вирішив надалі ретельніше дбати про себе: без компасу й провіянту він більше не попливе рибалити на баркасі з нашого англійського корабля, котрий він захопив; він наказав своєму корабельному теслі, теж невільникові-англійцеві, він наказав спорудити посеред баркаса, як на барці, невеличку кают-компанію чи каюту з місцем позаду для стерничого й керування ґроташкотом, а попереду – для одного-двох матросів, аби давати раду вітрилам. На судні був бермудіан або трикутне вітрило, як ми його ще називали, а утлеґар перекидався над дашком затишної низької каюти, в якій стояла ліжниця для капітана, місце для одного-двох невільників та стіл, аби їсти на ньому, з шафками на пляшки з улюбленими напоями, хліба, рису та кави.
Ми часто виходили рибалити на цьому баркасі: хазяїн завше брав мене з собою, бо я був найвправнішим рибалкою. Якось він захотів покататися та порибалити на баркасі з двома-трьома поважними місцевими маврами та взявся ретельно до цього готуватися: ще з ночі надіслав на облавок побільше провіянту та наказав мені взяти три фузеї з порохом і шротом з корабля, бо вони і рибалитимуть, і полюватимуть на птахів.
Я усе виконав, і зранку взявся чекати: баркас вимитий, майорять вимпел та прапорці, все готове для гостей, аж оце згодом хазяїн зійшов на облавок сам і сказав, що гостей не буде, тому що в них виявилися пильні справи, а мені разом з матросом і хлопцем загадав, як зазвичай, вийти в море на баркасі й наловити риби, бо на вечерю до нього прийдуть друзі, – щойно наловлю – нести додому, і я почав лаштуватися до риболовлі.
І тоді мені знову сяйнула колишня думка про свободу, бо тепер у мене і суденце було для цього; тільки-но хазяїн пішов, я почав готуватись, однак не до риболовлі, а до тривалої подорожі, хоча і в думці не покладав, куди кермувати, – тікати звідси куди очі світять.
Спершу я мав затуманити мавра, аби занести провіянт на облавок, тому що нам треба запастись їжею, бо годиться об’їдати хазяїна. Той погодився й приніс у човен кошик з галетами або сухарями і три глеки прісної води. Я знав, де патрон приховав пляшки, награбовані в англійців, і попереносив їх до човна, доки мавр перебував на березі, – так наче це давніший запас хазяїна. До човна я також поклав кусень воску фунтів на п'ятдесят шість завважки, добрячий жмут мотузу, тесак, пилу та молоток, які згодом вельми знагодились, надто віск для свічок. Потім я ще раз обійшов мавра: йому на ім'я було Ішмаель, а звали його М’юлі чи Мелі; отож я звернувся до нього: «Слухай-но, Мелі, у нас на облавку хазяїнові рушниці, то чи не принесеш ти до них пороху й шроту? Раптом нам вдасться підстрелити для себе кілька кроншнепів або бекасів, у хазяїна, я знаю, є порохівня на кораблі». «Атож, – погодився Мелі, – зараз принесу»; і справді приніс та поклав до човна шкіряну торбу з понад півтора фунтами пороху й ще одну таку з 5-6 фунтами шроту та трохи куль. А я тим часом знайшов трохи пороху хазяїна в кают-компанії й пересипав його до пляшки в ящику, рештки напою з якої я перелив до іншої пляшки, і з цим припасом ми вийшли з порту рибалити. У дозірній башті біля входу до порту нас знали і не звернули на нас уваги; відійшовши десь на милю від берега, ми згорнули вітрило і взялися рибалити. Вітер був норд-норд-ост, що мені не пасувало, бо при південному вітрі я напевне доплив би до берегів Іспанії чи принаймні до Кадіської затоки; Одначе я намірився, який би не віяв вітер, тікати з цього жахливого місця, а там – що буде то й буде.