З цього я почав настановлювати його, як пізнати справжнього Бога, розповів, що великий Творець усього живе угорі й показав йому на небо; Він править світом за допомогою тієї ж влади й провидіння, якими створив його; Він – всемогутній, може все для нас зробити, все дати, все забрати, − так поступово я відкривав йому очі. Він слухав дуже уважно і радо сприйняв розповідь про те, що Ісуса Христа послано спасати нас, про те, як слід молитися Богові, аби Він почув нас на небі. Якось він сказав мені, що коли наш Бог може почути нас, перебуваючи далі за сонце, то Він – більший бог за Бенамукі, який живе неподалік, але нікого не чуєЄ доки люди не підуть до нього говорити у високі гори, де його житло. Я поцікавився, чи П’ятниця також ходив розмовляти, але він заперечив, бо молоді туди «не ходити», а тільки діди, котрих він називав Увокакі, що, як він мені розтлумачив, були їхніми ченцями або священиками; оце ж вони й ходили казати «О» (так він називав моління), а коли повертались додому, розповідали людям, що сказав Бенамукі. З цього я зрозумів, що святенництво притаманне навіть сліпому й неосвіченому поганству в усьому світі, як і політика втаємничення в реліґії, аби зберегти поклоніння людей духівництву, − таке, мабуть, не лише в католицтві, а й у всіх реліґіях у світі, навіть серед брутальних і варварських дикунів.
Я прагнув пояснити своєму слузі П'ятниці, що це облуда, і сказав, що вигадки дідів, які ніби йдуть у гори казати «О!» їхньому богові Бенамукі, − звичайнісінькі брехні, тим більше оповідки про боже слово, яке вони приносять, і якщо вони з кимось там балакали, то лишень із злим духом; відтак я довго бесідував з П’ятницею про диявола, про його походження, про повстання проти Бога, про його ненависть до людей і її причини, про те, як він оселяється по загумінках у світі, аби шанували його, а не Бога, про те, як диявол кує лихо проти людства, щоб його погубити, як він підкрадається до наших пристрастей і почуттів, аби приготувати пастки на наші схильності, аби ми спокушались і з власного вибору готували собі загибель.
Я переконався, що нелегко сформувати в нього правильні уявлення про диявола: про істоту Бога він розумів ліпше. Саме на природу спиралися всі мої аргументи про необхідність великої першопричини, про гнітючу владну Силу, про приховане керівництво Провидіння, про чесноти й справедливість шанування нашого Творця тощо, але ж нічого такого не було в понятті злого духа, його походження, його буття, його природи і, над усе, його схильності до зла та приохочування нас до негідних вчинків, і сірома якось загнав мене у тісний кут найбезневиннішим запитанням. Я йому багато розповідав про могутність Бога, Його всевладність, Його огиду до гріха, про Нього як все жерущий вогонь для беззаконних, як під час Творіння Він міг умить знищити нас і всесвіт, − і все це П’ятниця мовчки уважно вислухав. Потім я розповів про те, як диявол бореться з Богом в серцях людей, вдаючись до підступів і лукавства, щоб змарнувати добрі заміри Провидіння та знищити царство Христа у світі тощо. «Гаразд, – сказав П'ятниця, – але ви кажете, що Бог такий сильний і великий, то хіба ж він не більше сильний, більше могутній за диявола?» «Авжеж, – відповів я, – П'ятнице, Бог сильніший за диявола, і тому ми молимося Богу, щоб Він кинув диявола нам під ноги, дав нам силу протистояти спокусам та загасити його вогненні стріли». «Але, – не вгавав П’ятниця, – якщо Бог більше сильний, більше могутній за підступного диявола, то чому ж Бог не вбити диявола і не дати йому далі вдаватись до підступу?» Через це питання я отуманів: зрештою, я вже немолодого віку, але це тільки перші мої кроки в теології, і я погано знаю казуїстику й пояснення темних місць, а тому відразу й не здобувся на правильне пояснення, − удав, що не дочув і попросив повторити запитання, але він надто сильно прагнув почути відповідь, аби забути саме запитання, і він його повторив тими ж неоковирними словами. Тим часом я добрав розуму, що сказати: «Бог зрештою жорстоко його покарає, Бог залишає його для суду, щоб вергнути в безодню, де він горітиме у вічному вогні. П'ятниця цим не вдовольнився і повторив мої слова: «Залишає для суду! Моя не розуміти… а чому ж просто зараз не вбити диявола, не вбилося його давно?» А я йому: «З тим же успіхом ти можеш спитати, чому Бог не вбиває мене або тебе, коли робимо щось погане й ображаємо його… нас залишають, щоб ми покутували й нас вибачили». Він трохи поміркував, а тоді запально: «Отож, ви, я, диявол, всі грішні, нас залишають для покути, Бог всіх вибачить».