Я розповів йому про Європу, зокрема про Англію, з якої я прибув, як ми жили, як вклонялися Богу, як ставились один до одного, як торгували на суднах в усьому світі. Розповів про свій побитий корабель і приблизно показав місце, де лежали колись рештки. Показав йому уламки шлюпки, яку ми, рятуючись, загубили і яку я не подужав зрушити з місця, − тепер лишилось саме цурпалля. П’ятниця довго мовчки стояв і дивився на все це. Я поцікавився, до чого він придивляється, а він на те, помовчавши: «Мій бачив така шлюпка припливти те місце, де мій народ». Я довго нічого не міг розчовпати, але нарешті, поміркувавши, зрозумів, що схожа шлюпка прибилася до їхнього берега, тобто, як він пояснив, негода принесла її. Тобто, подумав я, що там викинуло якийсь європейський корабель на берег, а шлюпку зірвало з нього хвилями, але якось я не зміркував, що хтось же міг у шлюпці врятуватись, і тому далі розпитував лише про шлюпку.
П'ятниця докладно описав мені її, а тоді (я побачив його в іншому світлі) тепло додав: «Ми не дали білим чоловікам тонути». Тоді вже я перепитав, чи ці білі, як він їх називав, зі шлюпки. «Так, – відповів він, – повний човен білих людей». Я спитав: «Скільки?» Він показав на пальцях − сімнадцять. Я спитав, що з ними сталося, а він на те: «Вони живі, мешкають з моїми людьми».
Це наштовхнуло мене на думку, що вони з того корабля, що розбився перед моїм островом; корабель наскочив на скелю, вони зрозуміли, що це кінець, посідали до шлюпки й припливли до того берега дикунів. Тоді я почав доскіпуватись у П'ятниці, що ж із ними сталося. Він запевнив, що вони й досі живуть там ось уже протягом чотирьох років, що дикуни дали їм спокій і тільки приносять їм їжу. Я поцікавився, чому ж їх не повбивали й не пожерли. П’ятниця відповів: «Вони побраталися з ними». Я зрозумів, що йдеться просто про мирову. А він ще додав: «Людей їсти – лишень коли війна». Тобто дикуни пожирають лише військових бранців.
Спливло по цьому чимало часу, і от якось ми стояли погожим днем з П’ятницею на вершині горба на сході острова, звідки, як я писав, колись я побачив у погоду американський континент, він довго вдивлявся в далечінь у тому ж напрямі і раптом від зчудування узявся стрибати, танцювати, гукати мене, бо я стояв десь осторонь. Я спитав, у чому річ. «О, радосте! – кричить він у відповідь. − О, щастя! Там мій край, мій народ!» Я спостеріг у нього на обличчі вираз виняткового задоволення: очі яскріли, дивний вираз на обличчі, ніби подумки він повернувся додому. Це спостереження викликали в мене чимало думок і дещо ускладнили наші стосунки, бо тепер не було ніяких сумнівів, що як з’явиться в П'ятниці нагода повернутися до своїх, він і про реліґію забуде, і про зобов'язання переді мною, ще й краянам розповість про мене, доправить сюди пару сотень дикунів, котрі мене зжеруть, а він звеселятиметься разом із ними, як це робилося в них з іншими військовими бранцями. Проте я дуже помилявся щодо свого відданого сіроми, про що згодом вельми шкодував. Тим часом тиждень при тижні моя підозра проти нього зростала, − я став обачнішим, менш дружнім і відвертим; і в цьому я також помилявся, бо чесне і вдячне створіння і в думці такого не покладало, тримаючись найвищих чеснот як віруючий християнин і вдячний друг, що він у подальшому довів мені на втіху.
Доки він був у підозрі, я щодня на нього тиснув, аби якось виявити оті нові думки у ньому, але насправді його слова були щирі й невинні, не даючи для підозри жодного приводу, і тому, попри все, я знову прихилився до нього: П’ятниця моїх тривог не помітив, і тому в мене підстав шукати в ньому підступ не лишилось.
Якось ми з ним піднялися на той горб, але наразі континент ховався в імлі, і я спитав його: «Хочеш додому, П’ятнице, до своїх?» «Авжеж, – відповів він, – я дуже радо повернувся б до своїх». А я йому: «Що б ти робив там? Знову здичавів би і жер людське м'ясо?» Він замислився над цим, а тоді хитнув головою і відповів: «Ні, ні. П'ятниця казати їм жити добре, молитися Богові, споживати хліб зі збіжжя, м’ясо худоби, молоко, не жерти більше людей». «Тоді, − кажу йому, − вони тебе вб'ють». А він поглянув поважно і відказав: «Ні, ні, вони не вбити мене, вони ліпше хотітимуть любити». П’ятниця, либонь, хотів сказати «вчитимуться любити». Він ще додав, що вони багато навчилися в бороданів, які припливли човном. Тоді я ще раз запитав, чи він воліє повернутись, а він осміхнувся й сказав, що він плавом не допливе туди. Я запропонував зробити йому каное. А П’ятниця відказав, що тоді попливе лише зі мною. «Отакої! – я йому на те. – Щойно я припливу, вони мене зжеруть». «Ні, ні, − заперечив він. – Я робити вони не зжеруть, я робити, щоб вони любити вас». Себто він мав намір розповісти, як я повбивав його ворогів, врятував йому життя, та наказати їм полюбити мене. Тоді він розповів як прихильно поставилися вони до сімнадцятьох білих або бороданів, як він їх називав, що припливли після розбиття корабля.