Я чудувався як вправно і спритно кермує мій слуга П’ятниця човном і веслує на ньому. На моє питання, чи надається такий човен до подорожі, він одказав: «Звичайно, ми чудово на ньому допливемо, навіть у сильний вітер».
Однак у мене був ще один задум, про котрий П'ятниця не знав: поставити щоглу, напнути вітрило, приладнати кітву й линву. Зі щоглою все було просто: я вибрав неподалік молодий кедр, яких на острові було чимало, звелів П'ятниці зрубати й пояснив, як обчухрати та обтесати стовбур. А от вітрило – то була моя морока. Я знав, що в запасі у мене залишилось багато старих вітрил чи, радше, окрайки, але ж двадцять шість років я не займався їхнім збереженням, тому що не знав, що зможу колись використовувати їх за призначенням, то й гадав, що вони геть зогнили, − здебільшого так і сталось. Але дві нічогенькі шмати я все-таки знайшов і заходився зшивати: і важко було, і шов не такий, бо голок у мене не було, − нарешті вийшло якесь неоковирне трикутне вітрило, що кріпилося знизу, як латинське, до бому, а топ – як невелике шпринтове вітрило, яке в Англії ставлять на баркаси і з яким я вмію поратись, тому що таке саме стояло на човні, у котрому я тікав з Берберії, про що написав у першій частині своєї оповіді.
Майже два місяці пішло на опорядження й кріплення щогл і вітрил, бо все мало бути до пуття – невеликі штаґи з фоком, якщо доведеться йти проти вітру, та стерно. З мене кепський кораблебудівничий, але про важливість стерна я знав, і тому доклав до нього стільки праці й вигадки, зазнаючи невдач, − на нього пішло стільки ж часу, як і на човен.
Потім треба ж було навчити свого слугу П'ятницю навігації: він дуже добре веслував на каное, але нічого не знав ні про вітрила, ні про стерно, і тому він дивом дивувався, коли я маневрував стерном або коли перекидались і напинались вітрила при зміні галсу, − він просто на все це чудувався. Трохи потренувавшись, він усі ці мудрації засвоїв і став досвідченим моряком, − хіба що компас вдати так і не зміг. Але що в тих широтах рідко хмарилося чи мрячило, компас не був вельми потрібний: вистачало зірок уночі й берегової лінії вдень; виняток складав дощовий сезон, проте в цю пору ніхто не подорожує ні суходолом, ні морем.
Переступило на двадцять сьомий рік мого острівного полону, хоча три останні роки з П’ятницею полоном називати не можна, бо це було вже зовсім інше життя. Роковини виходу на берег я відзначав, як і спочатку, подякою Богові за ласку, тим більше, що тепер у мене було більше причин дякувати за нове свідчення опікування мною Провидінням, ще й за надії на швидкий порятунок, бо думка про швидке спасіння міцно уроїлася мені в голові… і року не мине, як я звільнюся. Проте господарства я не занедбував, копав, садовив, обгороджував. Збирав і сушив виноград, тобто все йшло своїм робом.
Тим часом залягли дощі, і я здебільшого сидів удома. Наше нове судно ми сховали від дощу: завели його в бухту, де я колись причалював свої плоти з корабля, витягли його на берег під час припливу, і я наказав своєму слузі П'ятниці викопати за розміром судна невеликий портовий басейн, аби човен міг запливти в нього, а під час відпливу загатили басейн, щоб випустити й більш не пускати в нього воду, і тому морський приплив до басейну не потрапляв, і човен лежав сухий, а від дощу ми вкрили його грубим шаром гілок, як стріхою, й почали чекати на листопад-грудень, коли я планував здійснити виправу.
Коли почало кластися на годину, вернулись і мої прагнення подорожі, і я почав день при дні готуватись. Насамперед я потурбувався про запас харчів на дорогу, бо за один-два тижні планував розгатити док і спустити човен на воду. Якось уранці я своїм звичаєм порався й загадав П'ятниці піти на берег і принести суходільну чи морську черепаху: нам яєць і м'яса однієї черепахи звичайно вистачало на тиждень. Незабаром він біжить назад, перелітає через зовнішній вал чи огорожу, не чуючи під ногами ні землі, ні щаблинок драбини, − я ще й рота не розтулив, а він волає: «Пане! Сум! Лихо!» «Що сталося, П'ятнице?» запитую. «Онде, − відповідає, − один, два, три каное, один, два, три!» З цього я виснував, що разом буде шість, але потім виявилось, що таки три. «Заспокойся, П'ятнице» − угамовував я його. Сірома перепудився, бо гадав, що це вони по нього припливли − поріжуть на шматки й з'їдять; він так тремтів, що я не знав, що діяти. Я потішав його, приказуючи, що я в такій самій небезпеці та що їстимуть нас разом. «Але, П'ятнице, − сказав я, – нам слід наважитись і битися з ними. Ти зможеш битися, П'ятнице?» «Я стріляти, – відповів він, – але їх ще припливе багато більше». «То пусте, − вів я далі, − ті, що залишаться живі, перелякаються наших рушниць». І по цьому я спитав його, чи захищатиме він мене, якщо я захищатиму його, чи готовий він стояти пліч-о-пліч зі мною та виконувати накази. А він на те: «Моя – вмерти, якщо пан накаже».