Тоді я пішов і приніс добрячу порцію рому і дав йому, бо в мене, як ощадливого господаря, цього напою залишилося ще чимало. Коли ми все випили, я наказав йому взяти дві мисливські рушниці, які ми завжди брали з собою, і я зарядив їх великим шротом, що завбільшки з маленькі кулі для пістоля. Тоді я кожен із чотирьох мушкетів зарядив двома великими й п'ятьма маленькими кулями, а пістолі − парою куль кожен. Крім того, я взяв шпагу без піхов, а П'ятниці дав тесак.
Так я уворужився, взяв прозорну трубу і пішов до горба подивитися, що діється, і відразу ж побачив двадцять одного дикуна, трьох бранців і три каное; звитяжці лаштувалися бенкетувати, пожираючи полонених, − варварський бенкет! – проте мені здалось, що в нинішньому святкуванні є щось незвичайне. Вони причалили не там, де висідали, коли втік П'ятниця, а ближче до моєї бухточки, де берег був положистий і хащі підступали до самого моря. Та гидота, якою ці грішники збиралися займатись, настільки обурила мене, що я спустився з гори до П'ятниці й сказав, що вирішив напасти на них і винищити до ноги, і ще раз запитав, чи він зі мною. Підбадьорений ромом, він уже подолав страх і повторив, що помре, якщо я накажу.
У такій люті я розподілив між нами заряджену зброю: дав П'ятниці один пістоль за пояс і три рушниці на плече, і собі взяв один пістоль і три рушниці, − із цим ми з ним і рушили. Я захопив ще пляшчину рому в кишеню, дав П'ятниці чималу торбу з порохом і кулями та наказав йому не відставати, не шуміти, не стріляти, чекати подальших наказів і не розмовляти. З цим обладунком ми зробили гака десь на милю – праворуч, через бухточку й далі до лісу, аби наблизитись на відстань пострілу перш, ніж нас викриють, − в прозорну трубу видко було, що зробити це нескладно.
На марші зринула давні мої думки й наміри мої стали не такі рішучі, себто я не кількості їхньої злякався, бо в мене була перевага над цими голими неозброєними грішниками… нехай я був би і сам один проти них. Я просто хотів собі пояснити, що саме поривало мене, який привід, яка потреба змушувала вмочити руки в крові, напасти на людей, котрі й у думці не покладали вчинити мені лихо, котрі невинні переді мною й чиї варварські звичаї були їхньою ж бідою, знаком того, що Бог рокував їх та інші народи цієї сторони на глупоту, нелюдське життя, але водночас не призначив мене судити їхні вчинки, стати виконавцем Своєї волі… якби захотів Він би взяв справу в Свої руки і всенародно воздав би цим людям за злочини проти народу, але насправді не моє тут мелеться… П’ятниця, звичайно, знайшов би виправдання, бо він був фактичним ворогом і воював з цим народом і тому мав законні підстави для нападу, котрих у мене не було.
І так мені дорогою дошкуляли ці думки, що я вирішив просто зайняти позицію неподалік від них і поспостерігати за їхнім варварським бенкетуванням, а там – як Бог велить, тобто втручатись буду тільки якщо станеться щось уже мені непідвладне.
З цим рішенням я увійшов до лісу – посуваючись обачно і мовчки, П'ятниця ступав слідом за мною; так ми вийшли до узлісся навпроти дикунів – між нами був лише край лісу. Там я тихцем гукнув П'ятницю, показав йому крислате дерево на краю і наказав піти до нього й роздивитись, що роблять дикуни. Він виконав наказ, хутко повернувся й розповів, що їх звідти видно добре, що сидять вони навколо багаття і їдять м'ясо одного з бранців, а другий лежить зв'язаний неподалік на піску і чекає на свій час, − у мене всередині все аж перевернулося. П'ятниця докинув, що то – не його одноплеменець, а один з бороданів, які врятувалися на човні. Мене тяжко вразила звістка про бороданя: я пішов до дерева і в прозорну трубу побачив білого на березі моря, руки й ноги якого зв'язані рогозом чи ситником, а сам він схожий на європейця, і одяг на ньому європейський.
Ярдів на п'ятдесят ближче до дикунів було ще одне дерево й зарості, − отже, я міг підійти непоміченим на піввідстані пострілу від дикунів; гамуючи несамовиту лють, я повернувся кроків на двадцять у чагарі, що росли між обома деревами, а тоді зійшов на горбок, звідки я все добре бачив – відстань не перевищувала вісімдесят ярдів.