Ті, що в каное, щодуху веслували, аби уникнути наших пострілів, і ще два-три постріли П'ятниці навздогін були марні. Він ладен був теж сісти в каное й переслідувати їх, та й мене турбувала їхня втеча, бо вони про все розкажуть вдома та повернуться вже на двохстах-трьохстах каное і придушать нас такою навалою, − отже я погодився на переслідування, підбіг до каное, застрибнув і наказав П'ятниці не баритись, аж там у каное я побачив сіромаху, який, як і той іспанець, лежав у путах, чекав на загибель, і, страшенно переляканий, не розумів, що відбувається; за борт він не міг подивитись, тому що дикуни додатково зв’язали йому шию й ноги: пролежавши так довший час, він був ледь живий..
Я відразу перетяв йому пута з рогози чи очерету і був би підвів на рівні ноги, але він не міг ні стояти, ні говорити, а лише жалісно стогнав, бо досі гадав, що його лаштуються вбити. Я наказав П'ятниці побалакати з ним і пояснити, що він вільний, а тоді передав через слугу свою пляшку, аби той випив; і напій, і новина про звільнення підбадьорила сірому, і він сів у човні. Щойно чоловік заговорив, П'ятниця підійшов і придивився до нього, а тоді раптом – зворушливо до сліз − кинувся його цілувати, обіймати, притискати, і сам плакав, реготав, галайкав, стрибав, танцював, співав, потім ще плакав, заламував собі руки, бив себе по обличчю й голові, знову співав і стрибав, як причинний. Лише через довший час я змусив його говорити й пояснити, в чому річ; отямившись, він сказав, що це його батько.
Мені важко виразити, наскільки зворушив мене такий прояв синівських почуттів у дикуна при вигляді батька, врятованого від смерті; неможливо описати всі його витівки та емоції: то він сідав у човен, то вистрибував з нього, а коли сідав, то присовувався до батька, оголяв собі груди й притуляв на кілька хвилин батькову голову до них на знак підтримки, брався розтирати закляклі від пут руки й щиколотки, для чого я дав йому ще рому, який покращував масаж.
Про переслідування дикунів у каное вже не йшлося, бо вони пропали за обрієм, але це й добре, бо за пару годин знявся борвій, а ми за той час і чверть дистанції не подолали б; сильний норд-вест не вщухав усю ніч, і дикуни, пливучи в каное проти вітру, навряд чи вижили й добулися до свого берега..
Натомість П'ятниця так опікувався своїм батьком, що мені духу не вистачило відривати його, але при першій нагоді я усе-таки підкликав його, він підійшов, підстрибуючи та регочучи, − до нестяму щасливий, і я поцікавився, чи дав він батькові хліба. Він заперечно похитав головою й сказав: «Ні, потворний пес сам усе з'їв». Тоді я вийняв із своєї торбинки сухар для батька, а другий – для нього самого, проте він обидва відніс батькові. У кишені в мене було ще два-три ґрона родзинок, і я дав жменю для батька. П’ятниця усе повідносив, а тоді виліз із човна і помчав геть, як шалений, бо справді прудкішого парубка я в житті не бачив, отож він гайнув світ за очі й кричи − не кричи однаково… аж оце за чверть години поволі вертає, і вже зблизька я побачив, що він щось тримає в руці. Коли П’ятниця підійшов, я зрозумів, що він встиг збігати додому по глечик з питною водою для батька і два сухарі чи кусні хліба, − хліб віддав мені, а воду відніс батькові, хоча і я встиг напитися, бо був дуже спраглий. Батько попив і пожвавішав від води більше, ніж від рому, тому що знемагав на спрагу.
Коли батько напився, я спитав П'ятницю, чи ще залишилася вода. П'ятниця відповів: «Так», і я попросив дати напитись бідолашному іспанцеві, котрий хотів пити не менше, ніж його батько, а ще я передав йому принесений П'ятницею сухар, бо той вельми охляв і тепер відпочивав на морогу в затінку дерева; його кінцівки також оніміли й набрякли від тугих пут. Коли П’ятниця підійшов, він сів, напився й почав їсти, а я ще приніс йому жменю родзинок. Іспанець подивився мені в обличчя з глибокою і невисловною вдячністю; попри слабкість, він так виснажився під час боротьби, що наразі не зміг підвестися, пару разів спробував та ба, бо щиколотки набрякли й боліли, − я сказав йому не вставати і звелів П'ятниці розтерти йому щиколотки ромом, як і батькові.