Я зауважив, що П’ятниця – бідолашне любляче створіння − щодві хвилини назирає, чи з батьком усе там гаразд; аж раптом той кудись подівся – П’ятниця мовчки схопився й з нечуваною легкістю побіг туди необзир, але на місці він побачив, що батько просто приліг з утоми, й П’ятниця негайно повернувся, а я запропонував іспанцеві, що слуга допоможе йому підвестися, дійти до човна, аби доправити потім до нашого дому, де вже я ним заопікуюсь. Але кремезний П'ятниця завдав собі іспанця на плечі й поніс до човна, де обережно посадив на планшир, ногами всередину, а тоді умостив поруч із батьком, відчалив і почав веслувати, ідучи проти сильного вітру вздовж берега швидше, ніж я прошкував по піску; він без пригод завів каное в гавань і, залишивши пасажирів у човні, побіг по друге каное. Я тільки-но встиг спитати, куди він, а у відповідь почув: «Іти привезти більше човна», та вже й по ньому – нема йому рівні в стрімкому бігові; він доправив друге каное одночасно з моїм приходом і відразу подався по пасажирів, але ті нездатні були ходити, й П’ятниця не знав, що вдіяти..
Узявся тоді я мізкувати, як цьому дати раду, наказавши П’ятниці посадовити їх у березі, а самому вертати дол. Мене; незабаром я змайстрував такі собі ноші, й ми разом понесли обох чоловіків додому.
Але новий клопіт з’явився, коли ми дійшли до зовнішньої огорожі: як перенести їх усередину, не ламаючи укріплення; знов почав я міркувати, й незабаром ми з П’ятницею спорудили за пару годин пристойний намет, вкрили його старими вітрилами, а згори ще й гілляками, − усе це між зовнішньою огорожею та молодим садженим гаєм; тут ми влаштували за моїм зразком дві ліжниці з рисової соломи: на кожному ліжку одну ковдру клали як простирадло, а другу – для вкривання.
Тепер на острові були насельці, і я вважав, що в мене багато підданців, і я бавився думкою, ніби я схожий на короля. По-перше, увесь край був моєю власністю: це був мій домініон. По-друге, моя влада над народом абсолютна, я – пан і законодавець, їхнє життя належить мені, у разі потреби вони покладуть свої життя заради мене. Прикметно, що в мене троє підданих і всі троє − різної віри: П'ятниця був протестант, його батько – поганин і людожер, іспанець – папіст. Однак, я дозволяв свободу совісті в домініоні. Але це між іншим.
Щойно я облаштував двох охлялих врятованих бранців і дав їм притулок та місце для спочину, як почав думати над їхнім харчуванням та передусім звелів П’ятниці взяти на заріз ярку з певної череди, − половину задньої частини потяв на шматки й загадав П’ятниці варити й тушкувати, внаслідок чого вийшла добра страва – і бульйон, і м’ясо; вдома на обійсті я не готував, бо вогонь розкладав лише на відкритому повітрі, то й відразу поніс їжу в намет, де сів до нового столу й спожив разом з людьми обід, звеселяючи й підбадьорюючи їх. П'ятниця усе перекладав і батькові, і іспанцеві, котрий також добре балакав по-дикунському.
Коли ми пообідали чи, радше, повечеряли, я загадав П'ятниці взяти каное й привезти мушкети та рушниці, які за браком часу ми покинули на бойовищі, наступного дня я послав його ховати трупи дикунів, щоб у спеку зараза не розійшлася. Я також наказав поховати жахливі рештки варварського бенкету, бо мене вернуло від цього – я й дивитись не міг, а він усе докладно поробив, знищив усі сліди перебування дикунів, і коли я згодом там побував, то не впізнав місцину, хіба що ліс і досі кутом виходив на неї.
Відтак почав я помалу розбалакуватися з двома новими підданцями, і для початку сказав П'ятниці розпитати батька, що той думає про втечу дикунів у каное і чи не слід нам чекати на повернення гнітючої сили, котрій ми не можемо ставити чоло. У відповідь батько припустив, що човен не витримав бурі тієї ночі, і вони потонули, або їх знесло на південь до інших берегів, де їх конче з’їдять, тобто чи так, чи так, а всі мали загинути; про те, що вони робили б, якби дісталися додому, він не знав, але, на його гадку, вони були такі перелякані самим характером нашого нападу, грімотнею пострілів, що, либонь, скажуть своїм, ніби їх побили не люди, а грім та блискавка, і що ми з П'ятницею – не двоє озброєних людей, а марища, послані небом їм на погибель. І це напевно так, бо він сам чув, як вони про це перегукувалися, їм було не до тями, що людина може стріляти вогнем, говорити громом, вбивати на відстані, не здіймаючи руки; щодо цього старий мав рацію, − згодом я ще й з інших джерел довідався, що відтоді дикуни ніколи не намагалися висісти на острові, налякані оповідками чотирьох втікачів (яким, отже, вдалося вижити); вони вірили, що кожного, хто попливе на зачарований острів, боги вб’ють вогнем. Але цього наразі я не знав і тому ще довго тримався на сторожі й поводився з усим своїм військом обачно, − однак нас тепер було четверо, і я будь-коли міг би тепер напасти у відкритому полі на сотню дикунів.